— А геологія — це що?
Ч— Це і є наука про камені,— сказав Підгаєцький, і очі його мрійно засвітилися.— Коли станеш геологом, подумав я, хможна півсвіту обійти. І що ти думаєш, обійшов! Коли б я почав розказувати, де мене носило і що бачив у світі, мабуть, цілих п'ять років довелося б розповідати. Не знаю, чи проживу я ще п'ять років, але коли хочеш, дещо тобі розкажу. Бо див у світі не перерахувати. Я побачив їх сотні, а ще більше не встиг. Одна людина не в силі побачити всі ті дива, але коли перед тобою задимить раптом справжній вулкан, це не те, що побачити на картинці.
— Коли я читав ваші книжки,— довірливо сказав хлопець,— я теж хотів вирушити в мандри. Отак, думаю, сяду в поїзд і поїду.
Підгаєцький засміявся, аж забулькало йому в горлі.
— Дурненький ти і малий. Так просто піти в світ не можна. Тебе зсадять на першій-таки станції і приведуть до батька. Б'є тебе батько?
Хлопець не відповів, тільки засопів.
— Ну, вже ж,— знову заклекотів сміхом Підгаєцький.— Приведуть тебе до батька, і той упереже ремінякою. Бо куди ти поїдеш, не знавши напряму?
— Я подивлюся по карті.
— Карта тут ні до чого. От вивчись на геолога, і тобі за твої мандрівки по світі ще й платитимуть. Думаєш, камінь — це щось мертве. А скажи,— Підгаєцький скосив на Вітька око,— як це так, що в камені вогонь ховається? Отак вдариш камінь об "камінь...
— Я це пробував,— сказав Вітько.— Іскра викрешується.
— Атож. Бо він живий, камінь. І немає в цьому світі нічого мертвого. Мертва земля? Але з неї живе трава, і хліб наш, і яблука. І сніг не мертвий, бо пригріє сонце, і він поїть і землю, і всіх нас.
— А пісок? — спитав Вітько.
— Ну, пісок — це діло інше. Пісок, може, й мертвий. Але знову-таки й пісок може в камінь збитися. Чув ти про такий — зветься пісковик.
4
Сказав він цю останню фразу саме тоді, коли підійшли вони до двору Підгаєцького. І знову він безпомильно відчув 'знайомі міазми, якийсь запах чи присутність, і голос його, високий на початку фрази, потихшав у її кінці. Вибачливо хитнув Вітькові на прощання і взявся за хвіртку, готуючись вступити в той свій звичайний світ. Тоді-то він і почув нерішучий голосок за спиною, якийсь розслаблений і блідий:
— То, може, я те... прийду до вас завтра, і підемо по каміння?
— Чого ж, прийди,— сказав Підгаєцький.— Десь на годину десяту. На березі мене й почекаєш...
Вже дибав подвір'ям і бачив тільки одне в ньому: не-рушно завмерлу у розчиненому вікні сусідку. Від хвіртки видавалася ще невелика, але чим ближче підходив, тим більшала. Обличчя її було — кисіль, а очі — дві студеяиці.
— Тут вас невістка лаяла,— сказала спокійно.— Зовсім, мовляв, відбився дід од рук.
— Я рибу ловив,—відказав Підгаєцький.—Хіба не внаєте?
Сусідчині очі примружилися.
— Таке вона сказала про ту вашу рибу, що й повторювати стидно.
Почувши те, Підгаєцький зовсім сховався під капелюх й отак зігнуто рушив у темний отвір дощатої галереї під сходи. Наставив перед себе вудочку, як спис, і з прихеком подерся нагору. Чим вище сходив, тим більше забивало йому дихання, не так від задиху, як від того, що тут аж надто пахло його домівкою. Ноги поважчали, але він все-таки ними совав, голову звів і зорив з-під низько насунутого капелюха. Дививсь у прочіл, бо прочіл той уже заступила внайома барилкувата постать.
Ішов просто на неї, тримаючи напоготові ілюзорного списа, прихекував, але дивився, наче хотів додати більшої гостроти своїй зброї. На нього згори посипалися круглячки слів, якось дивно обтесані, наче річкова галька,— усі їх він давно знав напам'ять. Тож нараз оглух, і знову повернулася тпша, м'яка й гарна, і знову не відчував він осердя, навіть не огризнувся, як це бувало, а тільки ступав супроти невістки і був би її проштрикнув списом-поглядом І СШІ-сом-вудкою, коли б не зійшла йому з дороги, трохи й стурбувавшись од його навальності. Це примусило її замовкнути, і вона раптом забула, за що вимовляла свекрові: чи за те, що він цілий ранок десь тиняється; чи за ту нещасну рибу, що її і собакам не віддаси, адже немає в них і пса; чи, може, за те, що таки не пішов він по хліб, а вона ж його посилала. Була трохи здивована й стривожена, адже вперше за довгий час їхнього співжиття виявив старий спротив, а це вже вибивало її зі звичної колії. Вона хапнула ротом повітря, але вирішила, що попускати теж не годиться, тому й мова її стала не так гнівна, як м'яко-докірлива.
— Отак лазите десь не снідавши, чи, може, хочете, щоб мені вами очі витикали? — в її голосі з'явилися сльозливі нотки.— Худий, як тріска, не годує його, а сама розпасла-ся,— перекривляла вона свою найбільшу осудницю, ще й розвела руками, щоб показати, як вона розпаслася.
Тоді замовкла, бо побачила очі Підгаєцького: тихі, покірливі, вицвілі, навіть болющі. Хотіла ще щось сказати, але вже не знала й що, тому схитнулася й попливла до своїх дверей, а він так само покірно подибцяв слідом, як покараний, а все ж таки слухняний хлопчак.
— Не хотілося мені снідати,— сказав у широку спину, що похитувалася перед ним.— Чогось апетиту не було. Оце погуляв по свіжому повітрі, то й поїм...
Говорив мирно, навіть винувато. Невістка за цей час увійшла в коридорець і відразу ж почала поратися біля газової плити.
— Хоч ноги помийте,— буркнула, не повертаючись,— а то повну хату болота нанесете.
Підгаєцький покірно взяв миску, плеснув води і, сівши на низенького ослінчика, почав мити ноги.
— Маю з вами клопоту більше, як з дитиною,— сказала невістка, гримлячи посудом.
— Який це з мене клопіт? — образився Підгаєцький — звів погу й тер намиленою щіточкою.
— Л той, що вдома не сидите.
Пішла в хату, несучи повну тарілку борщу, а Підгаєцький почав витирати ноги старим рушником.
— Дай-но мені капці! — гукнув у розхилені в кімнату Двері.
— Бачите, вже йому й капці подавай,— забуркотіла з кімнати.— Треба було спершу взяти капці, а тоді й ноги мити...
— Навісна ти,— сказав Підгаєцький, вже сердячись.— Як же я пішов би в хату з брудними ногами?
— Захотіли б, то змогли б,— величаво відказала НЄЕІСТ-ка і кинула йому до ніг капці.
Він засопів, взуваючись, а тоді пішов до кімнати, так і не відкасавши колошви. Невістка тим часом несла в хату другу наповнену тарілку, ступала обережненько, і від того її лице аж завмерло. Підгаєцький різав хліб.