— Де мама, не знаєш? — спитав його чоловік із засипаними по литки ногами і з біло-жовтим зерном у простягненій долоні.
— Мама нас покинула,— сказав хлопець і, знявши гімназійного кашкета, почав утирати з лоба рукавом піт.
Старий Підгаєцький сидів, зіпершись на спинку лави, голова його закинулася, рот розтулився, і звідти виривався сипкий віддих. Люди проходили мимо нього, безцеремонно повертаючи голови,— було щось смішне і жалюгідне в тому старому. Дівчата пирхали, і тільки одна пройшла мовчки, кинувши на старого погляд, повний любові і співчуття. Волосся її було розсипане по спині, а лице здавалося трохи сонне, і це створювало особливу принадність у тій дівчині чи молодій жінці.
Підгаєцький прокинувся відразу. Гостро відчув її присутність, через це й розплющився так поспішно. На обличчі в нього виник чи перестрах, чи захоплення, але він не встиг побачити ту, якої сподівався. Розчинилась у повітрі, і він вхопив поглядом тільки прозору порожнечу, яка ще зберігала обриси її постаті. Тлом той обрис мав зелену траву й листя кущів, і він подумав, що була вдягнена та юна жінка в ясно-зелену сукню.
8
Повертався додому повільно. Спускався по бульвару, ледве дибаючи, і був по-справжньому вичерпаний. Не мав жодної думки і жодного почуття. Міг тільки дивитися й фіксувати: дерево, загорожа, лавка, земля під ногами. Потім прийшла напівкругла арка з колонами, що вела в парк, і шестеро східців. Асфальтована алея, що тяглася навкіс, повела його між якісь портрети, виставлені вздовж тієї алеї. Кругла, у формі ротонди, дощата будівля гостинно відчинила двері, і на ній було написано стрибучими літерами: "Кімната сміху". Збоку в палісадничку сіріла бетонна скульптура щасливого сімейства: чоловік із дитиною на плечі й жінка. Він позирнув пильніше на ту групу, але не зацікавився: чужий чоловік, чужа жінка й чужа дитина. Віддалік на узвишші проглядала крізь зелень залізна скульптура Арте-міди. Застигла в русі стрімкої ходи і трималася рукою за олененя з обламаними вухами. Другої руки в неї не було, натомість чорніла потворна дірка. Ще одна дірка, вже чотирикутна, була вирізана в боці богині. Підгаєцький спустився по вищерблених цегляних сходах і знову побачив усе, тільки окремо: мурована круча, внизу пласка западина, вирівняна й порожня. Стежка тяглася над мурованою стіною, похило спускаючись униз, обабіч росли бур'яни. Собача й глуха кропиви. Лопух і будяки й зарості розрив-трави. Він зупинився і натис пальцями на продовгуватий прозорий плід. Плід розірвався, розсипавши довкола чорні зернята. Спус-
тився з гори в завулок, замість бруку тут була жорства і проступав дикий камінь. Двері новісінького гаража були розчинені, і в тінявій сутіні біля лискучої машини поралися двоє оголених до пояса чоловіків. Вони розмовляли, і голоси їхні виривались із того гаража, як із труби. Ліворуч тяг-ся паркан із дощок, покритих плямами мастила й зеленої фарби,— колись це був залізничний вагон. З-за паркана витиналося засипане яблуками гілля; кілька падалиць валялися на жорстві, а одна з них була роздушена. Підгаєцький завернув на ту вулицю, на якій мешкав і сам; у дворі на розі замість сарая стояв поржавілий продуктовий кіоск. Вікна кіоска були закладені зсередини дошками, і звідти чувся кавкіт поросяти. Назустріч Підгаєцькому вирвався хлопчак на велосипеді, але це був чужий хлопчак. Дзенькнув дзвінком і гордо подивився на старого. Внизу проглядала річка, а біля неї ходив, взявши на ланцюги аж двох собак, якийсь чоловік у ясно-синій тенісці. Підгаєцький минув колонку і камінь біля неї; жінка полоскала біля того каменя в балії білизну. Широко розставила ноги, і видно було її опасисті стегна. На ґанку сиділа ряба Катька й дивилася на світ вузькими, примруженими очима. Хлопець на велосипеді, певне, розвернувся, бо знову задзеленькав у нього за спиною. Стрімко обігнав старого, ще раз переможно зир-нувши, і Підгаєцький задивився на його худе, вертляве тіло і ноженята, що завзято крутили педалі. Хотів щось згадати, але не згадав, через це пришвидшив ходу. Тільки тепер він помітив, що сонце хилиться до заходу. Здивувався, що вже так пізно, але не мав сили подумати навіть про невістку. Біля пивного бару стояли групками чоловіки, декого з них він знав. Посмоктували з гальб пиво і їли сушену рибу, їхні голоси звучали глухо й прохрипло — була поміж них одна тільки жінка. В жінки червоно світилося обличчя, а волосся стирчало сірими кучмами. Підгаєцький обійшов камінь, що стримів просто з хідника, і йому дорогу перебігла чорна кішка. Він зупинився й роззирнувся, чи не йде хтось поблизу. Серединою вулиці повільно простувало кілька відвідувачів бару. Рухи їхні були розмлоєні й неквапні, і вони перекидалися хрипкими вигуками. Спокійно перейшли межу, що її невидимо прокреслила чорна кішка, і Підгаєцький набрав повні груди повітря. Він уже був майже вдома, треба тільки завернути у власний двір.
Як завпеди, у вікні стриміла сусідка, цього разу була вдягнена в новий халат.
— Ого, як загулялися! — спокійно сказала вона.— Тут ваша невістка в розиск збиралася подавать...
Він тільки зирнув на неї, але не сказав нічого.
— А пляшечку свою назад несете? —— сказала сусідка навздогінці.— Треба було викинути її десь.
Вій сильніше затис під пахвою молоток і вступив у морок галереї. Ішов і сподівався, що вгорі от-от вирине і затьмить прочіл важка невістчина постать, але було там порожньо. Тоді він засунув молоток разом із газетою під розхитану сходинку і вийшов на веранду. Вечірнє сонце лилося в усі чпсленні шибочки на веранді, і від того вона була наповнена жовто-рожевим тріпотливим сяйвом. Підгаєцький не поспішав. Спинився й дивився на сонце, що зробилось велике й майже негаряче. Небо біля нього було чисте, а довкола світила яснів золотисто-червоний ореол. Було тихо. Він навіть почудувався на ту тишу, хоч і передчував, що вона передгрозова. У дворі заговорила з кимось сусідка, що стриміла у вікні, хтось їй відповів. Голоси чітко прозвучали в тиші, але слів він не розібрав. Подивився на поле з ясно-жовтими стернями — були вони порожні. І знову захотілося йому знятися в повітря й перелетіти на ті поля — було б любо зустріти в тій тиші сьогоднішній вечір. Десь заспівали двері, і він здригнувся, але то було не близько. Тоді він повернувся спиною до шибок, сонця та жовтих полів і поволеньки рушив туди, де мала вибухнути гроза. Відчинив сінешні двері — було в квартирі тихо. Перейшов кори-дорець і відчинив двері хатні. Невістка сиділа посеред кімнати на стільці й різко звела до нього обличчя.