Повість-диптих
СТРОФА: "ХМІЛЬ НА РОГАХ В ОЛЕНІВ"
Діється у Житомирі 1980 року
1
Старий Підгаєцький насторожено звів обличчя. Над головою щось гупало, а глина відколювалася від стелі й кришилася сухими пластівцями. Старий рушив до дверей, ступаючи навшпиньки, його рот розтулився, й з нього вигулькнув язик. Прозоро визкнули погано змазані двері, і старий на мить завмер.
Зупинився й наставив обличчя угору. В цей час від стелі відкололася чимала глиняна пластина й розбилась об покришку каструлі, що стояла на столі.
Підгаєцький метнувся на засклепу веранду, а за мить уже дерся по драбині, котра вела на горище. Хапався покритими ластовинням руками за щаблі й обережно переставляв ноги. Рот його був так само розтулений, а язик нервово облизував сухі вуста. Піт заповнював зморшки, і старий сипло дихав. Дверцята, що закривали хід на горище, були прикрашені чималим висячим замком, і Підгаєцький, тримаючись однією рукою за того замка, другою нишпорив у кишені, шукаючи ключа.
На нього війнуло металічним запахом бляхи й терпким, сухим — куряви. Ступив у густий сутінок, порізаний жовтими навкісними сонячними смугами, але зупинився й насторожено прислухався. У смугах крутилися вертляві пилинки, неподалік кричали ластівки; десь близько були їхні гнізда.
— Хтось тут є? — вигукнув старий тонким, тремтливим голоском. Коротка луна озвучила його голос — стояла навдо-кіл мертва тиша.
Старий пильно обдивився горище, але йому заважали добре бачити ті ж таки сонячні смуги. Був наче під водою: старі речі, бозна-коли сюди викинуті, покрилися пухнастим шаром куряви, а по кутках і у глибині сторожко принишкла тьма. Він подумав, що речі, які тут, вже майже з'їдені часом — промайнуло це в його голові, як спалах; ноги помалу повели його поміж химерне плетиво сонячних мереж.
— Я тебе зловив! — крикнув старий задля остороги, хоч був сліпий тут і затуманений,— йому увіч причулося, що в глибині цієї порізаної сонячними променями сутіні хтось зачаєно дихає.
Нервово втяг у себе повітря і, здавалося/почув запах і світляних стяг, і померлих речей, перемішаний з духом старого паперу.
Ішов, керований більше відчуттям, ніж розумом, виставив уперед руку й начебто мацав перед собою простір: той, котрого він хотів застати на горищі, мав ховатись у лівому дальньому кутку.
Сподівався на цю зустріч, але, коли на нього блимнула пара блискучих оченят, здригнувся й зупинився, збивши хмарку іржавої куряви. Йому стало млосно й дивно, бо там, у сутіні, почало повільно промальовуватися обличчя. Злякане, перестрашене, але напрочуд знайоме. Достеменно знав його, бо щось тенькнуло в грудях і примусило стиснути кулака: не здивувався б, коли б сталося таке вві сні. Його думка спалахнула, метнулася, наче їй стало тісно в цьому душному світі, а в глибині мозку просвітився чи спогад, чи передчуття: він побачив свій власний фотоальбом, горталися сірі тугі сторінки — чи не звідти воно?
— Ти хто? — вражено спитав Підгаєцький.
У кутку засопіло, мала, освітлена сонячним променем рука майнула і пропала — хлопчак утер затиллям долоні носа.
— Ти злодій моїх книжок! — знову вигукнув старий.— Украв у мене аж десять штук!
— Я не крав! — буркнув малий, і його очі затремтіли, затанцювали перед Підгаєцьким.
Книги лежали тут-таки. Долівку було застелено газетами, що пожовтіли від часу, а на них — томи з блискучими золотими надписами на корінцях. Тут же стояв низенький ослінчик, і старий зморено на нього присів.
— Тепер ти від мене не втечеш,— сказав він зовсім мирно.— Давно за тобою, голубчику, полюю: і гупає над головою, і вкрадено десять книжок...
У кутку схлипнуло й засьорбало. Мала, худа постать втислася між бантини — на широкому дитячому личку тріпотіли два перелякані вогники...
На старого знову найшла запаморока. Дивився на малого й не міг до тями прийти: надто знайоме обличчя! Нервово смикнув плечем і кашлянув — було йому увіч не по собі. Хлопець миттю відчув його настрій, бо тоненько й фальшиво заскиглив.
— Ти мені не реви! — сказав Підгаєцький,— Ти, бра,— злодій, і я зловив тебе на гарячому!
По запорошених хлопчачих щоках попливли вже справжні сльози, а брудний кулачок узявся ретельно квацяти їх і розмазувати.
— Вилазь — і підемо! — сказав старий,— Заведу тебе куди тра,— тоді й дітям своїм закажеш красти!
Хлопчак різко замотав головою: вилазити не хотів. Рука його потяглася за шматком цегли, що валявсь у поросі, і Підгаєцький мовчки за тою рукою стежив. Хлоп'ячі пальці розтислися й покинули цеглину. Зачерпнули жовтої куряви й на мить знову повосковіли в сонячній смузі. Хлопець немов туманом покрився, а старий зморщив тонкого носа і чхнув голосно й розкотисто.
— Ти, я бачу, хверт! — сказав він.— Онде й каменя проти мене береш. А що мені зробиш тим каменем?
Довга пауза, а в ній — дзвінка тиша горища, у піддашші знову закричали ластівки, на бантині, якраз над головою малого, приклеївся нічний метелик і, як хлопчик, нервово тремтів.
— Вилазь! — видихнув Підгаєцький.— Чи до вечора надумав сидіти? Хоч знаєш, що за книги крав?
Хлопчик кивнув: знав. Обтер брудною долонею очі і ще більше замацьорив обличчя.
— Я їх цілий вік збирав,— так само мирно сказав Підгаєцький.—Не для таких злодіяк, як ти. Чи, може, як лежать на горищі, то й викинуті?
Хлопчак дивився на старого блискучими оченятами й сопів.
— Тобі це так просто не минеться!
— Я їх не крав,— буркнуло з кутка.
— Ти їх не крав! А десять книжок? Отак узяли й полетіли, еге? На крильцях! — Він зробив рух пальцями, показуючи, як летіли книжки.— Е, ні, голубчику, я тебе зловив, і ніде ти тепер не дінешся!
— Я їх у вас позичив! — сказало з кутка.— Думав, почитаю і віддам.
Очі в старого округлилися, і він знову відчув запамороку. Десь бачив цього малого, та й голос був знайомий.
— Гаразд!— сказав майже мирно.— Я тебе не битиму. Давно сюди лазиш? Тільки не бреши!
— Давно! — сказав голосок.
— Ясно, що давно,— десять книжок потягнув. Вони в мене кожна на очах, чи, може, думав, не помічу? А я їх, як свої пальці, голубоньок, знаю... Як сюди залазиш?
З кутка хмикнуло.
— Коли б ти був добра дитина, а не злодіяка, прийшов би до мене... Так і так, сказав би,— може, б тобі яку книжку й показав.