— Так, цей висновок пішов у Комітет за моїм підписом. Хоча писали його мої співробітники. Якось воно несподівано. Додали в цемент бішофіту, і пломба стала не тільки міцною, а й бактерицидною.
— Так і є, — відказав Зорін.
— А на кому це перевірялось?
— На собі. На родичах і знайомих. В Дніпропетровській стоматологічній поліклініці зараз використовують наш цемент.
Коральник про щось поміркував, а тоді поцікавився:
— Хто ви за фахом? Стоматолог, хірург?
— Гірник, — усміхнувся Зорін.
— Ні, я серйозно.
— Я — також.
Цю частину зустрічі Зорін пам’ятав у деталях. В пам’яті навіть зберігся запах ефіру, яким тхнуло на кафедрі стоматології і в кабінеті Коральника. А далі все розпливалося. Пам’ятав тільки, як упередженість на лиці господаря спочатку змінювалася на цікавіть, а потім і на довіру. Він збирався кудись іти, а, може, тільки вдавав, що зайнятий, та скоро забув про свій намір. Вони пробалакали досить довго. То був творчий чоловік, який мав на своєму рахунку не одне авторське свідоцтво в медицині, і на нього справило враження відкриття, про яке оповів Зорін. Надто те, що воно було перше в історії гірничої науки.
Десь зо два місяці по тій поїздці, на превеликий подив Зоріна, з Комітету з винаходів та відкриттів надійшло нове повідомлення: їхній рецепт пломби було зареєстровано як винахід. За експерта виступав той самий професор Коральник.
Це було свято. Він тоді вперше за багато років побачив стіни нового будинку, в якому судилося жити не тільки йому, а також і його донькам. І справа була не тільки в авторському свідоцтві. Вони копнули глибше — значно глибше. Винахід у стоматології мав стати тільки першою сходинкою до справжнього відкриття в медицині.
Дзеленькнуло. Телефонувала Ольга.
— Тату, ти не забув, куди тобі сьогодні йти?
— Ні, не забув.
— Гаразд. — Почулися короткі гудки.
Зорін глянув на годинник, тоді сів. Треба було зібратися з думками, адже сьогодні в нього зроблять перший "постріл" великою дозою. Всього ж приписали півтори тисячі рентген. Лоран Денисович сказав, що цього досить аби запобігти будь-якому рецидиву.
"Але ж це може спричинити білокрів’я…" — зауважив він на те.
"Не хвилюйтесь. Занадто мала площа опромінення. Це вже перевірено", — заспокоїв лікар.
Тоді, коли йому сказали про результати аналізу і те, що в такому випадку приписують "пушку", він знову відчув себе в червоному тумані — густому-густому.
Судячи з обережності рентгенолога та запобіжних заходів (свинцеві пластини на певних органах), "постріл" був великої потужності. Хоча Зорін його не відчув. Проте зі свідомістю щось скоїлося — незворотне. Досі він не виокремлювався з загалу — був, як усі. А тепер раптом побачив себе в компанії людей з подібними ознаками, котрі кудись ішли — значно швидше від інших.
За ними йшов другий натовп, уже не так швидко, тих, хто не мав лихої ознаки, але здоров’я яких руйнувалося тим самим чинником. То були люди із слабким імунним бар’єром, а відтак з купою всіляких недуг.
Всі вони йшли, хто швидше, хто повільніше, в тому ж самому напрямку…
"А є ж спосіб уповільнити їхню ходу, — подумав Зорін. — Простий і дійовий."
Він знав цей спосіб, працював над його перевіркою і впровадженням у практику лікування, але досі був тільки дослідником. І ось на нього раптом звалився тягар обов’язку перед тими, хто швидко наближався до останньої риски…
4
На прохідний волгоградський поїзд купейних місць не виявилось, і він купив два плацкартних. Ларису Колесникову[38] це не засмутило. Спостерігши на його обличчі прикрість, вона сказала:
— Чи не все одно, де переночувати — в закритому чи відкритому купе?
Це була "контрабандна" поїздка. Відрядження Зорін виписав тільки до Луганська, де він мав узгодити комплекс заходів по запобіганню викидів породи в шахтах. Все відбувалося, як він і планував: виїхали з Дніпропетровська в неділю; прибули в Луганськ близько десятої вечора; переночували в готелі; в понеділок уранці він пішов у об'єднання "Луганськантрацит" і там до кінця дня працював з різними службами. За звичайних умов така робота розтягнулася б на два-три дні.
Отож, виконавши "офіційну частину", він того ж дня майнув на вокзал і купив квитки до Волгограда.
…Їхні місця виявилися поряд з купе провідників. Вагон був повний, в ньому стояв важкий дух.
— Нам ще й повезло, — сказала Колесникова, сідаючи за столик біля вікна. Ну, що ми не на отих місцях, що на проході…
— Авжеж, — погодився Зорін, а сам подумав, що про везіння можна буде казати тільки після зустрічі з професором Волгоградського медичного інституту Спасовим і після повернення без пригод бодай до Луганська.
Простір, що досі складав одне ціле, нечутно став роздвоюватись. Попливли споруда вокзалу, кіоски на пероні, люди. Перестук коліс Зорін дочув тільки по тому, як поїзд, минувши передмістя, почав набирати швидкість. Колись, багато років тому, такого ж теплого надвечір'я, він віддалявся від цього вокзалу, а тільки в протилежному напрямі. Спомин сяйнув, як блискавка. На місці Колесникової він побачив молоду жінку, майже дівчину, з чорними очима і припухлими по-дитячому губами — дуже близьку йому людину.
"А нічого не змінилося, — майнула думка. — Тоді мною рухала мета, і тепер — також. Тільки тоді майбутнє не мало меж і мета була не дуже конкретною, а тепер межа ось — зовсім близько, я її бачу, а мета чітко окреслена.
— Андрію Микитовичу, може, повечеряємо? — почувся голос Колесникової.
Відвівши погляд від вікна, Зорін помітив на столику бутерброди і пляшку лимонаду.
— Ви сьогодні якийсь весь у собі,— зауважила Колесникова.
— Клопіт… Треба було забезпечити алібі на цілий тиждень, — усміхнувся Зорін.
— Я мало мандрувала… Кожна поїздка для мене — подія. А для вас, бачу, це будні.
Зорін немовби прокинувся та побачив двох сусідів, які лежали на верхніх полицях, ніс уловив запахи промислового міста, що вливалися крізь шпарину у вікні, випари людських тіл. За два купе від них голосно балакали незрозумілою мовою. То були цигани — дорослі, дітлахи, старі.
— Весело буде, — зауважив він, кивнувши в той бік.
Після вечері Колесникова сказала:
— Ну, ось ми приїдемо… Скажемо, добрий день, ми з Дніпропетровська, займаємося тим самим, що й ви. Ну, то й що?