ЯВА 4
Кирило, Пилип, Свирид і ще деякі люди, проходячи вулицею, шапкуються.
Кирило. Кажу вам, що нема, нема! То все брехня! Нема: ні Лондуму, ні Парижу!.. Тільки є Питербург, бо там цар живе; та Київ, бо там мощі святих!.. (Побачивши Романа). Вже тут той мудрій, що ще молоко не обсохло на губах!.. (Пішов).
Роман. Дід Кирило знов розказував якийсь сон?
Степан. Такому старому то й не диво.
Пилип (підходить). Про нього, либонь, вже й на тім світі забуто.
Свирид. Ні, там на нього пайок іде.
Пилип. Началники наші розгулялися: ціла юрба гостей набігла до старшини,— з дзвінками, з талабончиками, з музиками!..
Роман. Це вони тільки що вибралися від нас.
Свирид. На те вони й пани, щоб панувати.
Роман. Хто ж їх панами настановив, як не ви? Хіба старшину на те вибирають, щоб він п'янствував та зневажав мирян?
ЯВА 5
Ті ж і Денис.
Денис (під чаркою). А що, коли б оці слова та урядникові в вуха?
Степан. Що це ти, неначе злодій, підійшов крадькома! А де ж твоє "з празником"?
Денис. Хоч і не треба!
Роман. Може, я не правду кажу?
Денис. А хоч і правду? Началство, недзя! Забули, що урядник на сходці казав: коли що почуєте таке, що не слід,— остерігайтеся! Остерігайтеся, то й вам краще буде!.. От я й остерігаюся… Ну, що соцькому, він мене вигнав оце з шинку,— піднесу дулю під самісінький ніс!
Степан. Ішов би ти своєю дорогою.
Денис. Це твоя вулиця, твоя? Вона обчеська, а я обчеський собствелник — о! — я при своїм законі!..
Пилип. І при своїм розумові?
Денис. Пилипе! Єй, плюну в вічі!.. Ще й сяду отут, посеред вулиці, на своїм обчеськім положенню… (Сів). О, прикипів!
Свирид. У іншого ніби й голова на плечах, а придивишся гарненько…
Пилип. Побачиш порожнє місце.
Степан. Або ж пляшку замість голови.
Денис. Сам ти пляшка! Моя пляшка, а твоя не варт і цвяшка!.. І що ти чабан, то я тобі не вівця!.. (Дражнить). "Бирю, бирю! Цкалей!.." О! Ти мене розжуй!
Свирид. Та й виплюнь!
Денис. Га? Я кожного з вас на пальцях знаю!
Пилип. Це вже так і на лобі у тебе написано.
Денис. Єй-богу, я всіх вас на пальцях знаю! (До Романа). Ти розумний, розумний?
Роман. Ні!
Денис. Ні, ти не дурак! Ну, а скажи: чи скоро нам приріжуть землі?
Роман. Ви б урядника спитали.
Денис. Не скаже! Пани підкупили!.. Я знаю, я все знаю! Я кожного з вас на пальцях знаю!.. Два онорали везуть від царя гроші, та пани задержують…
Пилип. Ішов би вже своєю дорогою, а то скоро заснеш!
Денис. Га? Дай, кажуть, викуп!.. Пилипе, а йди сюди.
Пилип. Підвести? (Підходить). Ну, вставай! (Підводить його).
Денис (шепоче йому на вухо). Ну, єй, віддам!.. У вівторок піду до тебе молотити: прямо йди в хату до мене і тягни за чуба!.. Я тобі он як відслужу!.. Щоб я до завтрього пропав!..
Пилип. Та що вже з тобою вдієш, ходім! (До других). Треба бідолаху зарятувати…
Денис. Харитоне, гайда, почастую! Ну, соцькому дулю під самісінький ніс!..
Харитон. Та що спочастую"? Коли б у "заборонку"?..
Денис. А карти є?
Харитон. В кишені!
Денис. Наливай! Чи то пак здавай!
Пішли.
Свирид. Сонечко скоро спочине, пора худобу напувать. (Пішов).
Степан. Це вже й Свирид щось всуне Денисові; вдвох з Пилипом так і ловлять запіяк. І піде Денис за півціни робити. А ці не дадуть, то у других дукарів позиче ще за більшого процента.
Роман. Так воно діється й по городах, не тільки по селах.
Степан. А який робітник — за двох робе! І вже відробе, ніколи не схибить.
Роман. От коли б старшини у такі діла впутувалися, було б, може, й пуття. Кажете, Денис робе за двох? А на решти годує злидні?
Степан. Та хто їх не годує? Злидня — то наша рідня.
Роман. А від чого? Я так міркую, що робота в селі прихапком: два-три місяці і вгору ніколи глянути; а прийде зима — сиди склавши руки. Ось від чого! Коли б, наприклад, ремества які завести на гуртові гроші. Те, що найбільш потрібно в господарстві: борона, віз, бочка, колесо, чоботи,— все це щоб дома робити?..
Степан. Коли б же то? І дешевш воно було б, і міцніш, та й круговий заробіток. Та хіба нашого брата принадиш до спілки?
Роман. Чому ж ні? Треба тільки до ладу з'ясувати перед громадою, виголосувати, як на долоні, яка з того усім користь.
Степан. Коли б ця думка та запала одному-другому в голову, вона, може, і розжеврілася б?..
Роман. Дві голови — два розума, п'ять голів — громада, а громада — великий чоловік. (Помовчав). А я оце-таки йшов до вас.
Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?
Роман. Закохався я…
Степан. Он як! Це ти не за старосту прийшов мене кликати? Шкода, не піду! Чоловік я непитущий; а на весіллі як староста тверезий, то й весілля сумне.
Роман. Не вгадали… Я покохав вашу дочку!
Степан. Як?
Роман. Так, батьку! Це вже і в бога записано.
Степан. Як же це, коли? Еге, питаю! Хіба довго?.. Гм! Як бачу, то воно й завжди так припада, що й сусіди, мовляв, вже знають, а батько та мати наостанці?.. Ну, а Хведоска ж як?
Роман. Коли б не знав її серця, хіба зважився б до вас обертатись?
Степан (помовчав). Що ж, її воля!.. її воля, її й доля! Ні силувати її, ні відмовляти — не хочу! Коли це їй від бога, то бог їй і талану залишив… Хоче йти — поможи їй боже; не хоче — слава богу!
Роман. Дякую за щире слово!.. А… де ж, батьку, Хведоска?
Степан (усміхається). То ти такий козарлюга? Чуже діло, мовляв, руками розведу, а до свого то й ума не приберу! Бодай вас з такими парубками! Не побіжу я за нею, сам її пошукай. (Шуткує). Може, подалась у байбузи?
Роман (не зна, що сказати). Та я… я, бачте, тільки так спитав…
Степан. Бодай тебе!.. Почервонів, як калина! Який з тебе чоловік буде?
Роман. Нічого, вилюднію! Це ж ви зовсім мене засоромили… (Уклонившись, пішов).
Степан (сам). Он які парубки народилися! Пита, де його дівчина! А колись, бувало, стирлуєш вівці гін за шість від села, станеш на шпилю та як свиснеш: летить Хотина, аж земля під нею двигтить!.. Отаке! (Задумався). Талан це Хведосці чи омана? Коли покохала, повинна знати кого… Ач! Хм! Нема ж і моєї Хотини дома, пішла на гробки, а з гробків чи не зайшла до кого з кумів? Притичина!