Не жаль мені на гадоньку та воріноньку,
Як жаль мені та на свою голівоньку!..
О, коли б у цю хвилю хто розчавив оцю скажену голівоньку!..
Роман. Сестро, голубко, заспокойся!
Зінька. Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене, ятрять!.. Я сама, сама розмаю своє лихо!.. А не зможу-загину! Все минеться, все зашеретується, як річка від морозу…
ЯВА 3
Ті ж і Ганна.
Ганна (з дитиною на руці ввіходить з середущих дверей). Христос воскрес! З празником та з проводами!..
Роман. Воістину! Либонь, подруга Зіньчина?
Ганна. Була колись нею…
Зінька. І завжди…
Роман. Просимо сідати. Спасибі, що завітали… Я не буду заважати вашій розмові…
Ганна. Наша розмова — як полова: не чіпай — лежить, дмухни — летить!..
Роман пішов.
Забігла до тебе не на довгий час, доки там чоловік напоє худобу… Ідемо оце у ярмарок, думка, щоб на ніч і додому, бо двоє вилупків зосталося, а оцього (усміхаючись, показує на дитину) взяли з собою. Хотіли завтра їхати, так завтра ж понеділок, важкий день.
Зінька. Еге ж…
Ганна (дивиться на неї). Плакала, чи що? Ніби дуже стурбована!.. Може, я, як той татарин, не в час?
Зінька. Як?.. Не вигадуй, я рада… Може, поснідаєш?
Ганна. Спасибі! Дома поснідали. (Сіла). Ведемо оце дещо з худібки у ярмарок; думка кой-що продати або заміняти. Ідемо повз ваш хутір…
Зінька. Бодай він згорів. Щоб пожежею поняло, щоб вихром змело!..
Ганна. Дійшло до серця? Я й кажу своєму похнюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвідати? Колись, кажу, товаришували, як ще я служила у наймах у її опікуна; і на вечорниці вкупі ходили…
Зінька. Недовго ходили!
Ганна. Чи тобі було хоч шістнадцять год, як заміж ішла?
Зінька. Не знаю!..
Ганна. Мабуть, не було. Я вже була дівкою дохожалою, а ти зовсім була дитиною… Рано зав'язали світ. Достеменно, як у тій пісні каже:
Гиля, гиля, сірі гуси,
Та на тихий Дунай,
Зав'язала головоньку,
Тепер сиди та думай!..
Сім год прожити у пеклі — не поле перейти. За такий час гиржа залізо з'їсть!..
Зінька. Кажуть, як сім год людина не говіє, то стане чортякою; а я сім год меж чортами живу!
Ганна. Але ж і змарніла ти!
Зінька. Чи в'яне квітка під росою на сонці? Чи змарніла б, коли б не горе?
Ганна. Сушить воно, в'ялить!..
З другої хати чутно спів і скрипку.
Весело у вас! Гостей налізло, мов до причастя: повозок та хургонів повне подвір'я… Мабуть, все значні люде?
Зінька. Є усякі… Цур їм!
Ганна. Як же твої празники минули?
Зінька. Слізьми розговілася, слізьми й заговіюся.
Ганна. Знаю, знаю по собі!
Зінька. Не знаєш, Галю, не знаєш! Не те, що ти думаєш, зовсім не те!.. Що чоловік поневіряється, що свекруха гризе, хіба то велике горе? Таке горе, як лиху славу, рукавцем розмаю!…
Ганна. Та… Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! Що ж трапилося, розкажи.
Зінька. Невже ж ти, Галю, не береш навздогад? Нарізнь пішли наші думки… Не виную його, а все ж боляче!
Ганна. Про кого ж це ти?
Зінька. Зараз ти його бачила.
Ганна. Зіню!.. (Дивиться їй у вічі). Невже ти покохала Романа?
Зінька. Ц-с! Не нагадуй, боляче!..
Ганна. Так… Так я й вповала! Та й як же ж інакше? Жила ти тут, мов у домовині, сім год пресвітлої години не бачила; а з'явився Роман і, мов зірочка, освітив темну яму… Скільки не плющ очей, а все кортітиме тебе споглянути на зірочку ясну!.. І він тебе коха?
Зінька. Коли б же то, чи призналася б? Він жалував мене!.. Жалував, а я, дурна, нерозсудлива, марила… Тепер він задумав женитися!
Ганна. На кому?
Зінька. У вашій слободі вона…
Ганна. Чи не на чабанівні? Стривай-бо! Чула я, чула, що Роман унадився в нашу слободу. То це він он куди? Що ж, поможи йому, боже! Сім'я путяща, та ще й куми мої!
Зінька. Скажи по правді: краща вона від мене?
Ганна. Хведоска? Це таке діло: кому хто припаде до серця!.. Нехай жениться, довго хіба до гріха?
Зінька. До якого гріха? Стривай! Чи я стерялася, чи всі люде навкруги мене ошаліли? Гріх? Скажи ще: сором?
Ганна. А то ж як?
Зінька. По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв'язала з ним свою руку? Везли мене до шлюбу, мов на заріз: сторгували й продали, ніби поле чи деревину!.. Дитиною я була, сама ж кажеш. Чий же це гріх? Вік мій молодий занехаяли, знівечили життя!.. Чий же це сором? Чи пишалася я хоч годочок своєю красою? Чи глянула я на світочок? Чий це гріх? Мій! Всі безгрішні, одна я нескаянна грішниця?.. Божою волею чи людською силою світ мені зав'язано? Взяли дитя недоросле, дівча нерозумне і стратили!.. Чий же це сором? Мій, мій!.. Я почула в собі серце… Посадови курча в тісну клітку, воно зросте і або загине, або ж розлама клітку! Не присягалася я під вінцем, мовчала!.. До вінця і від вінця везли мене одеревенілу!..
Ганна (не зна, що й казати). Як вже там не скоїлося, а закону не переламлеш…
Зінька. Закону? Якого закону?… Це, Галю, не закон!.. Не вмію розказати тобі, а як сама з собою балакаю, тоді розумію себе і бачу, що все в мені говоре, що нема ніякого закону в моїм шлюбі з Самросем, нема!.. В'яжуть злодія, він зна, за віщо його в'яжуть! Забивають в заліза душогуба, він зна, за віщо. Вола б'ють, і віл навіть зна, за віщо його б'ють!.. Мене ж б'ють, за коси волочать, налигачем крутять, і я не знаю, за віщо. Це закон?
Ганна. Так вже коїться у світі… Один бог відає!..
Зінька. Не відає, ні!..
Ганна. Не кажи так, Зіню, гріх!
Зінька. Знов гріх?
Ганна. Розпустила ти своє серце, навіть і про бога забула!
Зінька. Ні, Галю, бог про нас забув!
Ганна. Зіню, тебе страшно й слухати! Хто з жінок не бідкається? Хіба й я не пила гіркої? Випила, випила до денця!.. Терпіла, а як вже доходило до нестерпучого — впаду навколішки перед образами, голосю-голосю, аж усе в мені голосе! Виголосюся, що вже й гласу не стане, тільки рипить у грудях, мені й полегша.
Зінька. Нема чим голосити! Запеклося, зашкарубло!..
Ганна. Ось послухай мене, Зіню, голубко! Я б радила тобі ось як. Ми збираємося з свекрухою перед зеленими святами у Київ, на прощу…
Зінька (хутко). Піду і я з вами, піду!
Ганна. Там помолишся та відговієшся!
Збоку чутно голос Самрося: "Гей, де ти, моя-нечужая?"
Вже гука? А ще скажу й так: жируєш ти! Це все з баглаїв… Погнула б спину на спеці та вмилася б кривавим потом — не зажирувала б! Розпустила ти своє серце! Та нема краще, як задавити його, притоптати… Цур йому!
Зінька. Піду, піду у Київ, на прощу!.. Помолюсь то й бог мені допоможе. Коли б тільки скоріш іти!
Ганна. Раніш зелених свят невправка!
Самрось кричить: "Гей, жінко, перед мої очі!"
Забарилася я в тебе. Прощай! Оце, чи я не здуріла? І забула, що тепер "прощай" казати гріх!
Зінька. Годі, годі про гріхи!..
Ганна. Аж до вознесенія тільки й можна казати "Христос воскрес!" та "воістину". (Б'є злегенька дитину по руці). А куди ти руку засовуєш, куди? Ач, все б йому до пазухи.
Зінька (зітхнула). Щаслива ти, Галю, що в тебе дітки є!
Ганна (згорда). Щоб ти знала, що оці вилупки — найкращі порадники; вони найскорш доводять нас до розуму. Ну, ходімо до татка? Ах ти, замазура!..
Зінька. Щаслива!.. Може, Галю, хто раніш іде на прощу, розвідай! Я навідаюся до тебе. Сьогодні, кажеш, вернетесь з ярмарку? Я сьогодні навідаюся.
Пішли.