— Перепрошую, — сказав зовсім не бароково-монументальним голосом, а отим звичним, півжіночим, —може, розбудив, але в мене сьогодні концертний виїзд.
І тут вона відчула жах, бо ще гаразд не вийшла з фантасмагоричної дії сну, бо їй здалося, що ця поїздка якось пов'язана із похмурими нахвалками директора школи прибрати зі світу її чоловіка, а тоді... а тоді... гм...
— А може б, ти не їхав? — сказала вона, і ця фраза прозвучала при їхніх стосунках цілком невідповідно.
— Це ж чому? — підозріло спитав Валентин Заклунний. — Боїшся, що заявиться квартирний авантюрист?
— Що ти мелеш? — обурилася Валентина. — Хотіла б з тобою поговорити.
— Ну, ми, здається, — нещадно прорік Валентин, — вчора достатньо поговорили. Попереджаю ще раз: хай ліпше сюди не потикається!
І тут у ній знову заговорив біс спротиву.
— А коли явиться, то що?
І зависла мовчанка, бо Валентин стояв, ніби гора, складена із сальних полтів (ця образність цілком барокова, там із сала любили складати цілі будинки, а сало, як відомо, сталий елемент української ментальності), і лив у її бік холодну із сталевим вилиском воду погляду.
— Дивись, — бовкнув несподівано для себе, — один твій коханець уже здох!
Відтак повернувся й пішов, забувши зачинити двері. І ті двері навстіж раптом залилися дивним світлом, хоч виходили в темного коридорця, і цьому світлу ніде було взятися; Валентині ж увіч здалося, що у звільнений Валентином Заклунним простір почала впливати знову-таки, як вода, якась світла енергія, яка на мент згустилася в постать іншу, худшу, вищу — десь таку, як колись у директора школи. Жінка лежала в ліжку заціпеніла, але це тривало коротку мить, зрештою, все зникло, пропало й світло.
Валентин Заклунний ходив своєю кімнатою, злегка наспівуючи, — це значило, що вдягався й готувався до виїзду. Вона ж продовжувала лежати, ніби правець узяв, бо те, що він, Валентин, сказав, еге ж, те, що сказав її дивно приголомшило: "А що, — кволо подумала, — коли мав якийсь стосунок до директорової смерті?" І тут згадала цвинтарні захоплення чоловіка і про його прогулянки про цвинтарних алеях із юними поетесами, і про книгу, яку написав з історії того цвинтаря, і про його замиловані розмови про тамтешніх покійників — ще коли поміж себе розмовляли — чи і усе це з нічого й даремне? А ще Валентина згадала того епізода, ну, того... Прийшла тоді з похорон директора школи, і він несподівано висловив їй співчуття, але якимсь єхидним тоном, отже, знав, що покійний був її коханцем, а може знав... еге ж, як він помер? А звідки міг те відати, коли вона в таких справах винятково сторожка, а директор школи тут був також досвідчений стратег. І в її стривожену й розшарпану душу засіялася жахлива підозра, що в тій бодні сала, якою досі сприймала чоловіка, засів немалий чортяка, і що саме отой чортяка усього цього й наколотив, бо коли людина так уже приятелює з мерцями, то напевне з ними має якісь стосунки, а це вже річ, може, й жахкіша, ніж оцей дурноверхий сон, який їй привидівся, бо сон — це нереальне, а Валентин Заклунний, з яким живе вже десять років бік-обіч, реальний таки достеменно. А може, цей сон, з жахом подумала бідолашна жінка, теж його чортівські витівки? Зрештою, він реально пригрозив, що її новий коханець може "здохнути" так само, як директор школи, а подібного пережити вдруге вона б не змогла, бо коли б і Костя випустив дух, злучаючись із нею, то це вже було б справдешнє чорті-шо. Зрештою, чи не ув'язалася вона в якісь незбагненні потойбічні із сьогобічними справунки, де точиться затята й непримиренна боротьба — чи ж не тому директор школи має дві насушні справи: відшити Костю і прибрати зі світу Валентина Заклунного? Крижані мурашки поповзли їй тілом, отож під ковдрою в її кімнаті лежала не вона, Валентина Заклунна, а перелякана, тремтлива мишка, яка тільки й чекала, щоб гримнули вхідні двері, щоб чоловік нарешті пішов, бо інакше не зможе належно перевести подиха й задихнеться.
Двері гримнули, він пішов. І злякана мишка перестала тремтіти, перевела подиха, а відтак знову стала нормальним мішком із кістьми. Тяжко зітхнула із стогінливим придихом і почала збирати розтріпані і поскручувані думенята, як оті папірчики, що їх у сні нарізала Софія Петрівна для химерного жеребкування, в якому жереб і жертва були зазделегідь намічені.
Присутність у домі чоловіка, тобто Валентина Заклунного, очевидно справді зле на неї діяла, бо як тільки із хати пішов, в голові їй почало світати, як це буває щодня на землі, і провиднюватися, думки впорядкувалися, наскільки могли в жіночому єстві, і сама собі почудувалася із того диму, що на неї наплив. Та й справді: сон — це сон і не більше, очевидно, лежала на лівому боці, от їй і примарилося. Пригадала: прокинувшись, лежала таки на лівому боці. Отже, тут було все в порядку. Сказавши про те, що Костя може "здохнути" так само, як це вчинив директор школи, Валентин просто її прилякав, адже добре відав: мусить їхати, коханець ще міста не покинув, отже, жінка напевне його вдома прийме, а він, Валентин, міг закономірно боятися за свою квартиру; до речі, при-лякував у певних оказіях і раніше, тож перестала звертати на те увагу. Все це речі елементарні, подумала Валентина, значно серйозніше інше: а що, коли Костя й справді квартирний авантюрист? І вона докладно пригадала, як і в яких ситуаціях той заговорював з нею про квартиру. Те, що його назвав так Валентин, до уваги можна було б не брати: учиняв те зі зла. Але так само назвав Костю, ще й наказав порвати з ним, уві сні й директор школи. Оцей збіг Валентину й непокоїв, адже випадковість — річ виключна, а повтореність — дійсна, хай повторюваність прийшла й через сон. Коли ж розуміти сонне видження, як відбиття реальності в кривому дзеркалі, міркувала Валентина, це значило, що подібна підозра після таки відвертих Костиних розпитувань про її квартиру, а він те чинив у хвилини її розчулення, виникла не тільки від ревнощів у Валентина, але передусім у ній самій, а в сні це проявилося. І вона вирішила, коли Костя їй потелефонує, його прийме, адже він конче хотів подивитися квартиру, відтак проведе делікатні звіди, можливо, й через ряд словесних провокацій, щоб остаточно переконатися, а вже тоді прийме рішення —найпевніше із Костею їй доведеться розпрощатися незалежно від погроз і наказів чоловіка та директора школи; тут належить бути дуже й дуже обережною. Те, що побачила раптом у Валентині містичне начало, отой зв'язок його з мерцями і те-де, звісно дурниця — це сталося під впливом щойно пережитого. До речі, він міг довідатися про директора школи, як її коханця, у простіший спосіб: їхнє місто мале, плітка-рів достатньо, вивідників не менше, отже, можливо, хтось із учительок, хоч би й та Софія Петрівна, йому про те могли й нашептати. Софія Петрівна, між іншим, завжди відгукувалася про Валентина Заклунного з улесливим пошанівком, ніби була така дурна, що не розуміла й не знала, як вони поміж себе живуть, а, можливо, саме й тому.