— Не чекала? — спитав директор школи. — А я за тобою заскучив!..
— Але тк... але ^к. — забекала Валентина, як злякане ягня.
— Знаю, — владно, як це вміє робити кожен директор, сказав її покійний коханець. — Маєш нового хаба-ля. Сідай, проведемо педагогічну нараду.
І тут побачила в своїй кімнаті довгого стола, за яким сиділи самі жінки, при чому не тільки вчительки її школи, серед них Софія і Галина Петрівни, але й чужі, яких уперше бачила.
— Це все мої коханки, — сказав директор школи, — з тамтешнього життя, і всі вони по-батькові Петрівни, бо за цим принципом я їх і добирав. Отже, скликав усіх на педагогічну раду; правда, на відміну від правил тамтешнього життя, пробуватиму у ліжку, а не на чолі столу, а це тому, що жодна з вас не віддалася мені в ліжку, а чи на канапі, чи таки на столі. Сідайте, Валентино Петрівно, ваше місце останнє, бо була в мене остання, на тобі я й околів, найбільше тебе й кохаю.
Валентина подибала негнучкими ногами до столу й сіла на стільця, єдиного тут не зайнятого, відтак у неї з лютою ненавистю вперлися погляди інших коханок директора школи.
— Отже, маєш нового хабаля, — сказав владно, як це чинив завжди, проводячи педагогічні ради, директор школи. — Як його звуть?
— Ко-ко-костя! — пролебеділа Валентина.
— Це, мабуть, такого вибрала, бо сама костя, го-го-го! — зареготав директор школи, але миттю обірвав сміх. — Але без жартів! Я написав наказа, і ми його затвердимо на цьому зібранні: мусиш хабаля негайно покинути, бо це квартирний авантюрист. Це перше питання повістки дня. Голосуємо, хто за?
Піднеслися одностайні руки: проти не було, тих, що утрималися, також.
— Але ж... але ж... — знову забекала Валентина.
— Жодних але ж!.. — ревнув директор школи. — Це наказ! Мушу охороняти моральний статус нестійких своїх коханок, бо добре знаю, що їх чекає в цьому моєму теперішньому світі за моральні переступи. Друге питання повістки дня! Маю когось забрати до себе, бо тут мені без жінки тяжко, звичка! — директор школи ніяково всміхнувся. — Як правило, забирають ту, котру найбільше люблять, а найбільша любов, це, як знаєте, коханка остання. Але не хочу бути несправедливим: кожна має на це право. Чи є добровольці?
Глуха тиша зависла за столом — добровольців увіч не було.
— Чи є пропозиції?
— Може б ви... ти, — сказала тремким голосом Софія Петрівна. — Забрав... забрали... свою жінку?
— Не годиться! — категорично мовив директор школи. — У неї троє дітей, і я був би паскудою, залишивши їх як сиріт.
— Про... пропоную... Валентину... Петрівну, — переривисто мовила Софія Петрівна й затравлено озирнулася. — Ви... ти... сказав... сказали — остання?
— Ця підходить, — владно кинув директор школи. — Але усі інші також. Пропоную жеребкування.
— Але ж... але ж... — пробекала змертвілими вустами Валентина.
— Ніяких але ж! — ревнув директор школи. — Со-фійко, нарізуй папірчики, ти тут старша, а на одному намалюй хреста. Хто його витягне — мій! Тягнути по порядку, в якому ставали моїми коханками. Остання —Валентина Петрівна.
Валентина полегшено зітхнула, хоч тут діставала сяку-таку пільгу. Софія Петрівна взяла шкільного зошита, вирвала з середини два аркушики і величезними, явно не з цього світу ножицями, почала старанно розрізати папірчики на рівні смужки. На одному так само старанно, ніби була не вчителька, а учениця, величезним, також не з цього світу, олівцем намалювала хреста із поперечкою навкосину, тобто православної конфесії, і почала скручувати папірці в ру-рочки — всі дивилися на дійство напруженими очима. Скрутивши папірчики, Софія Петрівна зняла із уже сивої голови старомодного капелюшка, кинула туди рурочки й завзято потрусила. Відтак поклала капелюшка посеред столу, і до нього почержно почали витягуватися руки, довшаючи в ту міру, якою визначалася віддаль кожної до капелюшка. Це супроводжувалося полегшеними зітханнями і бубонінням тих, котрим діставалися порожні папірчики. Зрештою залишився один, і всі аж звелися зі своїх стільців, адже напевне знали, що саме на ньому намальовано хреста, врешті саме така була воля директора школи.
— Тягни, лапочко! — солодко примружила очі Софія Петрівна.
— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — розпачливо закричала Валентина, скочила з місця й кинулася у двері, що й досі стояли навстіж. Але в двері вискочити не встигла, бо до неї раптом витяглися дивно продовжені мацаки-руки коханок директора школи, і кожна по-своєму схопила її за одежу, тож за мить знову сиділа на своєму стільці, тільки дивилася на всіх виряченими очима.
— Тягни! — наказав директор школи.
І її рука, незалежно від її волі, потяглася до папірчика, і вже дві руки, також незалежно від її волі, того папірчика розгорнули. Хрест, звичайно, був тут, на що директор школи радісно ошкірився, а колишні його коханки заґелґотали, ніби гуси.
— Вона залишається, а решта вимітайтеся! — грубо наказав директор школи. — Геть! Геть! Геть! Розмовлятиму відтепер тільки з нею, а вас щоб очі мої не бачили!
І всі його коханки не так виміталися, як викочувалися, але повільно, ніби перебували в космічному кораблі і втратили земне тяжіння, отож подобали на скручених у колеса, за мить порозпрямляли тіла й поперетворювались у риб — неквапно одна за одною випливали з кімнати й віддалялись, маліючи.
Валентина ж сиділа за столом, тужно обхопивши руками голову, отож могла не так бачити те чудо, як уявляти, в той час, як директор школи, й досі лежачи в її ліжку, колупався шпичкою у зубах, надумуючи, що чинити далі.
— Відпустіть мене, прошу! — тужно сказала Валентина.
Директор школи недбало віджбурнув шпичку і здивовано видивився на коханку.
— Не хочеш, щоб забрав тебе? — зчудовано спитав. — Я ж тобі виказав величезну честь, ті інші аж скавчали, щоб їх вибрати, а я вибрав тебе. Не мели дурниць і отямся! — додав директорським голосом. — І будь певна, зараз ще тебе не візьму. Маю деякі завади і справи!
І хоч Валентина була вельми уражена тим, що дісталася мертв'якові, жінкою залишалася, відтак делікатно поцікавилася, які ще в нього, директора школи, завади і справи!
— Справи такі! — мовив по-діловому директор школи. — Перша: відігнати від тебе шлюбного авантюриста. До речі, як його звуть?