Рогатку застосовують на вулиці.
Ставлять її навесні на гомінкій магістралі начебто для охорони ремонту тротуару. І вмить шумна вулиця стає пустельною. Перехожі просочуються в потрібні їм місця іншими вулицями. Їм щодня доводиться накидати зайвий кілометр, але легкокрила надія не покидає їх. Літо минає. В'яне листя. А рогатка все стоїть. Ремонту не зроблено. І вулиця пустельна.
Перекинутими садовими лавами перегороджують входи до московських скверів, які через обурливе недбальство будівничих не мають міцних воріт.
Про загородні написи можна було б написати цілу книгу, але в плани авторів це зараз не входить.
Написи ці бувають двох гатунків: прямі й посередні.
До прямих можна зачислити:
ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО
СТОРОННІМ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО
ХОДУ НЕМА
Такі написи інколи вивішують на дверях установ, які особливо часто відвідує публіка.
Посередні написи найзгубніші. Вони не забороняють заходити, але рідко коли який сміливець наважиться все-таки використати своє право. От вони, ці ганебні написи:
НЕ СПОВІСТИВШИ, НЕ ЗАХОДИТИ
ПРИЙОМУ НЕМА
СВОЇМ ВІЗИТОМ ТИ ЗАВАЖАЄШ ПРАЦЮВАТИ ЛЮДИНІ
Там, де не можна поставити бар'єр чи рогатку, перекинути лаву або вивісити загородний напис, — там протягають вірьовки. Протягають їх відповідно до натхнення, у вельми несподіваних місцях. Якщо вони протягнеш на висоті людських грудей, справа обмежується легким переляком і трохи нервовим сміхом. Протягнута ж на висоті щиколотки, вірьовка може покалічити людину.
К чорту двері! К чорту черги біля театральних під'їздів! Дозвольте зайти не сповістивши! Благаємо зняти рогатку, поставлену недбалим кербудом біля своєї розритої панелі! Геть перекинуті лави! Поставте їх на місце! У сквері приємно сидіти саме вночі. Повітря чисте, і в голову лізуть розумні думки!
Мадам Грицацуєва, сидячи на сходах біля замкнених скляних дверей у середині Будинку народів, думала про свою вдовину долю, вряди-годи дрімала і дожидала ранку.
З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки.
Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей.
— Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок!
Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари.
Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом.
Зі стогоном "товаришу Бендер!" бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся.
— А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут?
— Тут, тут, — твердила вдова радісно.
— Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор.
Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми.
— Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому.
Вдова була позбавлена фантазії.
— Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.
— Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?
Вдова мучилась.
— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити?
— Сам поїхав, ще й сам питає!
І вдова заплакала.
— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі
— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер…
— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме?
Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.
— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.
У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:
Частинка чорта в нас
Сидить і жде всякчас
Жіночих чарів шал
У груди сипле жар…
— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?
— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.
— Украв, украв! — торочила вдова.
— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.
— А ситечко хто взяв?
— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.
— Забрав, — кукувала вдова.
— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?
— Злодій, злодій!
— У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення.
Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.
— Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі
— Пробі!! — заголосила вдова.
Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах.
На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.
Розділ XXIX
Автор "Гавриліади"
Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки.
Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом.
Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів.
Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння.