Та все марно. Небезпечний ворог рік у рік руйнував господарство. Еллочка чотири роки тому помітила, що в неї є суперниця за океаном. Нещастя спіткало Еллочку того радісного вечора, коли вона приміряла дуже гарненьку крепдешинову блузочку. У цьому вбранні вона виглядала майже богинею.
— Хо-хо! — вигукнула вона, цим людоїдським криком висловивши разючо складні почуття, що полонили її душу.
Спрощено ці почуття можна було б висловити такою фразою: "Угледівши мене такою, мужчини запалають пристрастю. Вони затремтять. Вони підуть за мною на край світу, заїкаючись від кохання. Але я буду холодна. Хіба вони варті мене? Я найкраща. Такої елегантної блузочки немає ні в кого на всій земній кулі".
Але слів було лише тридцять, і Еллочка вибрала з-поміж них найвиразніше — "хо-хо".
У такий урочистий час до неї прийшла Фіма Со? бак. Вона принесла з собою морозний подих січня і французький журнал мод. На першій сторінці Еллочка зупинилася. Блискуча фотографія відображала дочку американського мільярдера Вандербільда у вечірній сукні. Там були хутро і пір'я, шовк і перли, надзвичайна легкість крою і карколомна зачіска. Це вирішило все.
— Ого! — сказала Еллочка сама до себе.
Це означало: "Або я; або вона".
Ранок другого дня застав Еллочку в перукарні. Тут вона втратила чудову чорну косу і перефарбувала волосся на рудий колір. Потім пощастило піднятись ще на один щабель тієї драбини, яка наближала Еллочку до осіянного раю, де прогулюються дочки мільярдерів, що не варті й нігтя хатньої господарки Щукіної. На робкредит куплено собачу шкурку, що мала означати хохулю. Її вжито на оздоблення вечірнього туалету.
Містер Щукін, що давно плекав мрію купити нову рисувальну дошку, трошки засмутився.
Сукня, облямована собакою, завдала пихатій Вандербільдисі першого влучного удару. Потім гордій американці завдано трьох ударів підряд. Еллочка придбала у домашнього кушніра Фімочки Со? бак шиншиловий палантин (російський заєць, убитий у Тульській губернії), завела собі голуб'ячий капелюшок з аргентінського фетру і перешила новий піджак чоловіка на модний дамський жакет. Мільярдерша похитнулась, але її, як видно, врятував велелюбний папа Вандербільд.
Черговий номер журналу мод містив у собі портрети проклятої суперниці в чотирьох строях: 1) в чорнобурих лисах, 2) з діамантовою зіркою на чолі, 3) в авіаційному костюмі (високі чобітки, найтонша зелена куртка і рукавички, розтруби яких були інкрустовані смарагдами середньої величини) і 4) в бальному туалеті (каскади коштовностей і трошки шовку).
Еллочка вчинила мобілізацію. Тато-Щукін взяв позику в касі взаємодопомоги. Більш як тридцять карбованців йому не дали. Нове потужне зусилля підрізало в корені господарство. Доводилось боротися в усіх царинах життя. Нещодавно одержано фотографії міс у її новому замку у Флоріді. Довелось і Еллочці придбати нові меблі. Вона купила на аукціоні два м'які стільці. (Вдала покупка! Ніяк не можна було обминути!) Не спитавши чоловіка, Еллочка взяла гроші з обідніх сум. До п'ятнадцятого залишилось десять днів і чотири карбованці.
Еллочка з шиком провезла стільці по Варсонофіївському провулку. Чоловіка дома не було. А втім, він незабаром прийшов, тягнучи з собою портфель-скриню.
— Хмарний муж прийшов, — виразно сказала Еллочка. Всі слова вимовляла вона чітко, і вони вискакували у неї швидко, як горошинки.
— Здрастуй, Оленочко! А це що таке? Звідки стільці?
— Хо-хо!
— Ні, справді?
— Кр-расота!
— Так. Стільці гарні.
— Зна-ме-ни-ті!
— Подарував хто-небудь?
— Ого!
— Як?! Невже ти купила? На які ж кошти? Невже на господарські? Адже я тисячу разів говорив тобі…
— Ернестуля! Хамиш!
— Ну, як же так можна робити?! Адже нам нічого буде їсти!
— Подумаєш!..
— Але ж це обурлива річ! Ти живеш не по грошах!
— Жартуєте!
— Так, так. Ви живете не по грошах…
— Не вчіть мене жити!
— Ні, поговорімо серйозно. Одержую двісті карбованців…
— Тьма!
— Хабарів не беру, грошей не краду і робити фальшиві не вмію…
— Жах!
Ернест Павлович замовк.
— От що, — сказав він нарешті, — так жити не можна.
— Хо-хо, — сказала Еллочка, сідаючи на новий стілець.
— Нам треба розійтись.
— Подумаєш!
— Ми не зійшлись характерами. Я…
— Ти товстий і красивий парниша.
— Скільки разів я просив не називати мене парнишею!
— Жартуєте!
— І звідки у тебе цей ідіотський жаргон!
— Не вчіть мене жити!
— О, чорт! — крикнув інженер.
— Хамите, Ернестуля.
— Розійдімось мирно.
— Ого!
— Ти мені нічого не доведеш! Ця суперечка…
— Я поб'ю тебе, як дитину.
— Ні, це вкрай нестерпно. Твої докази не можуть стримати мене від того наміру, який я примушений зробити. Я зараз же іду по биндюжника.
— Жартуєте!
— Меблі ми поділимо порівну.
— Жах!
— Ти будеш одержувати сто карбованців на місяць. Навіть сто двадцять. Кімната залишиться у тебе. Живи, як тобі хочеться, а я так не можу…
— Знаменито, — сказала Еллочка презирливо.
— А я переїду до Івана Олексійовича.
— Ого!
— Він виїхав на дачу і залишив мені на літо всю свою квартиру. Ключ у мене… Немає тільки меблів.
— Кр-расота!
Ернест Павлович за п'ять хвилин повернувся з двірником.
— Ну, гардероб я не візьму, він тобі потрібніший, а от письмовий стіл, будь так ласкава… І один цей стілець візьміть, голубе. Я візьму один із цих двох стільців. Я думаю, що маю на це право?!
Ернест Павлович зв'язав свої речі у великий клунок, загорнув чоботи в газету і повернув до дверей.
— У тебе вся спина біла, — сказала Еллочка грамофонним голосом.
— До побачення, Олено.
Він ждав, що дружина хоч у даному разі стримає себе від звичайних металічних словечок. Еллочка теж відчула всю важливість моменту. Вона напружилась і стала добирати відповідних для розлуки слів. Вони швидко найшлись.
— Поїдеш в таксо? Кр-расота!
Інженер лавиною скотився по сходах.
Вечір Еллочка просиділа з Фімою Со? бак. Вони обмірковували надзвичайно важливу подію, що погрожувала перекинути шкереберть світову економіку.
— Здається, носитимуть довге і широке, — говорила Фіма, по-курячому втягаючи голову в плечі.
— Тьма.
І Еллочка з пошаною глянула на Фіму Собак. Мадмуазель Со? бак зажила слави культурної дівчини: в її словнику було близько ста вісімдесяти слів. До того ж їй було відоме одне таке слово, яке Еллочці не могло навіть приснитись.