— Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо.
— Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна.
— Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції.
— Як це нерозумно!
— Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів.
Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет.
— Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя.
— Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити.
— Чому ж ти не хотіла говорити?
— Мені забракло сили. Я боялась заплакати.
— А тепер ти не боїшся?
— Тепер мені байдуже.
Ліза схлипнула.
— Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса.
— Та-ак, — відповіла Ліза, гикаючи од сліз, — граф їв спаржу.
— Спаржа не м'ясо!
— А коли він писав "Війну і мир", він їв м'ясо! Їв, Їв, Їв! І коли "Анну Кареніну" писав, — їв, їв, їв!
— Та замовчи!
— Їв! Їв! Їв!
— А коли "Крейцерову сонату" писав, тоді теж лопав? — ущипливо запитав Коля,
— "Крейцерова соната" маленька. Хай би він написав "Війну і мир", сидячи на вегетаріанських сосисках!
— Чого ти нарешті присікалась до мене зі своїм Толстим?
— Я до тебе присікалася з Толстим? Я? Я до вас присікалася з Толстим?
Коля й собі перейшов на "ви". У пеналах гучно раділи. Ліза поквапно з потилиці на лоб натягала голубу плетену шапочку.
— Куди ти йдеш?
— Дай мені спокій. Їду в справі. І Ліза втекла.
"Куди вона могла піти?" — подумав Коля. Він прислухався.
— Багато волі дано вашій сестрі за Радянської влади, — сказали в крайньому пеналі ліворуч.
— Утопиться! — вирішили в третім пеналі.
П'ятий пенал розпалив примус і почав свої повсякденні поцілунки.
Ліза схвильовано бігла вулицями.
Була та година недільного дня, коли щасливці везуть по Арбату з ринку матраци.
Молодожони і радянські середняки — головні покупці пружинних матраців. Вони везуть їх ставма і обнімають обома руками. Та як їм не обіймати голубу, в лискучих квіточках, основу свого щастя!.
Громадяни! Шануйте пружинний матрац у голубих квіточках! Це — родинне вогнище, альфа і омега меблювання, загальне і ціле хатнього затишку, любовна база, батько примуса! Як солодко спати під демократичний дзвін його пружин! Які чудові сни бачить людина, засинаючи на його голубій ряднині! Якою пошаною користується кожний матрацоволодар!
Людина, що не має матраца, жалюгідна. Вона не існує. Вона не платить податків, не має дружини, знайомі не дають їй в борг грошей "до середи", шофери таксі посилають їй навздогін образливі слова, дівчата сміються з неї: вони не люблять ідеалістів.
Людина, що не має матраца, здебільшого пише вірші:
Під чистий дзвін годинника Буре хто подрімати заборонить?
Мете сніжок. Як мрії, на подвір'ї маячать ворони.
Творить вона за високою конторкою телеграфа, затримуючи ділових матрацоволодарів, що прийшли подати телеграми.
Матрац ламає людське життя. У його оббивці й пружинах захована незнана сила, приваблива і до цього часу не досліджена. На кличний дзвін його пружин сходяться люди і речі. Приходять фінагенти і дівчата. Вони хочуть дружити з матрацоволодарями. Фінагент робить це з метою фіскальною, що має на оці державну користь, а дівчата — цілком безкорисно, підлягаючи законам природи.
Починається цвітіння молодості. Фінагент, зібравши податок, як бджола збирає весняний узяток, з радісним дзумом летить у свій дільничний вулик. А зниклих дівчат заміняє дружина і примус "Ювель № 1".
Матрац ненажерний. Він вимагає жертв. Ночами злітає а нього дзвін упалого м'яча. Йому потрібна етажерка. Йому потрібен стіл на тумбах. Брязкаючи пружинами, він вимагає штор, портьєр і кухонного посуду. Він штовхає людину і каже їй:
— Піди! Купи рубель і качалку!
— Мені соромно за тебе, чоловіче, у тебе досі немає килима!
— Працюй, я скоро принесу тобі дітей! Тобі потрібні гроші на пелюшки і дитячий візочок!
Матрац усе пам'ятає і все робить по-своєму.
Навіть поет не може уникнути загальної долі. От він везе з ринку матрац, із жахом притискаючись до його м'якого черева.
— Я зламаю твою впертість, поете! — каже матрац. — Тобі вже не треба буде бігати на телеграф писати вірші. Та й загалом чи варто їх писати? Служи! І сальдо буде завжди тобі на користь. Подумай про дружину і дітей.
— У мене немає жінки! — кричить поет, одсахнувшись од пружинного вчителя.
— Вона буде. І я не ручуся, що це буде найкраща дівчина в світі. Я не знаю навіть, чи буде вона добра. Приготуйся до всього. У тебе родяться діти.
— Я не люблю дітей!
— Ти полюбиш їх!
— Ви лякаєте мене, громадянине матрац!
— Мовчи, дурню! Ти не знаєш всього! Ти ще візьмеш у Мосдереві кредит на меблі.
— Я уб'ю тебе, матраце!
— Щеня! Коли ти насмілишся таке вчинити, сусіди донесуть на тебе в домоуправління.
Так щонеділі, під радісний дзвін матраців, циркулюють по Москві щасливці.
Але не тільки цим, певна річ, знаменна московська неділя. Неділя — музейний день.
Є в Москві особлива категорія людей. Вона не розуміється зовсім на живописі, не цікавиться архітектурою і не любить пам'яток старовини. Ця категорія одвідує музеї тільки тому, що вони містяться в прекрасних будинках. Ці люди вештаються по світлосяйних залах, заздро розглядають розмальовані стелі, мацають руками те, що мацати заборонено, і безупинно бурмочуть:
— Ех! Люди жили!
Їм байдуже, що стіни розмальовані французом Пюві де Шаванном. Їм цікаво дізнатися, скільки це обійшлося колишньому власникові особняка. Вони піднімаються сходами з мармуровими статуями на площадках і уявляють собі, скільки лакеїв стояло тут, скільки платні та чайових одержував кожен лакей. На каміні стоїть порцеляна, але вони не звертають на неї уваги, доходять висновку, що камін — штука невигідна: надто багато пожирає дров. У їдальні, обшитій дубовою панеллю, вони не дивляться на чудову різьбу. Їх мучить одна думка: що їв тут колишній власник-купець і скільки б це коштувало за теперішньої дорожнечі?