Коли організаторський запал Віктора Михайловича трохи вгамувався, він знов підступив до воріт, але було запізно: дворові діти гралися чавунними завитками та списами воріт будинку № 5. Угледівши розгніваного слюсаря, діти з переляку покидали цяцьки і розбіглись. Половини завитків уже не було, і найти їх не пощастило. Після цього випадку Віктор Михайлович зовсім збайдужів до воріт.
А в будинку № 5, розчиненому навстіж, відбувалися жахливі події. З горищ крали мокру білизну і одного вечора потягли навіть закипілий у дворі самовар. Віктор Михайлович особисто брав участь у гонитві за злодієм, але злодій, хоч і ніс у витягнутих уперед руках кип'ячий самовар, з бляшаної труби якого било полум'я, біг дуже жваво і, обертаючись назад, шпетив переднього в гонитві Віктора Михайловича нечистими словами. Але найбільш за всіх потерпів двірник будинку № 5. Він утратив свій щонічний заробіток: воріт не було, нічого було відчиняти, і загулялим квартирантам ні за що було віддавати свої гривеники. Спочатку двірник приходив питати, чи скоро будуть зібрані ворота, потім благав Христом-богом, а під кінець почав виголошувати невиразні погрози. Житло-товариство посилало Вікторові Михайловичу листовні нагадування. Справа пахла судом. Становище напружувалось день при дні.
Стоячи біля колодязя, ворожка і слюсар-ентузіаст провадили далі розмову.
— За наявності відсутності просмолених шпал, — кричав Віктор Михайлович на весь двір, — це буде не трамвай, а лихо саме!
— Коли ж все це скінчиться? — сказала Олена Станіславівна. — Живемо як дикуни.
— Кінця-краю цьому нема… Овва! Знаєте, кого я сьогодні бачив? Вороб'янінова.
Олена Станіславівна прихилилась до колодязя, від здивування так і держачи поперед себе повне відро з водою.
— Приходжу я в комунгосп продовжити договір на оренду майстерні, іду коридором. Раптом підходять до мене двоє. Дивлюсь — щось знайоме. Начебто вороб'яніновське обличчя. І питають: "Скажіть, що тут за установа колись була в цьому будинку?" Я кажу, що колись тут була жіноча гімназія, а потім житловідділ. А вам навіщо? — питаю. А вони кажуть "спасибі" і пішли собі далі. Тут я ясно побачив, що це сам Вороб'янінов, тільки без усів. Звідки він тут узявся? І той, другий, з ним був — красень мужчина. Явно колишній офіцер. І тут я подумав…
У цю хвилину Віктор Михайлович помітив щось неприємне. Урвавши мову, він схопив свій бідон і швидко сховався за ящик для сміття. У двір повагом увійшов двірник будинку № 5, зупинився біля колодязя і почав оглядати дворові будівлі. Не помітивши ніде Віктора Михайловича, він засумував.
— Вітьки-слюсаря знову нема? — спитав він в Олени Станіславівни.
— Ах, нічого я не знаю, — сказала ворожка, — нічого я не знаю.
І опанована великим хвилюванням, вихлюпуючи воду з відра, вона поквапно пішла до себе.
Двірник погладив цементний бік колодязя і попрямував до майстерні. За два кроки від вивіски:
ХІД У СЛЮСАРНУ МАЙСТЕРНЮ
красувалася вивіска:
СЛЮСАРНА МАЙСТЕРНЯ
І
ЛАГОДЖЕННЯ ПРИМУСІВ
під якою висів важкий замок. Двірник ударив ногою в замок і з ненавистю сказав:
— У, гангрена!
Двірник стояв біля майстерні ще хвилини зо три, наливаючись страшним отруйним гнівом, потім з гуркотом одірвав вивіску, поніс її на середину двору, до колодязя, і, ставши на неї обома ногами, зняв сварку.
— Злодюги у вас у домі номер, сім живуть! — галасував двірник. — Сволота всяка! Гадюка семибатюшна! Середню освіту має!.. Що мені ота середня освіта!.. Гангрена проклята!..
У цей час семибатюшна гадюка з середньою освітою сиділа за смітником на бідоні й нудьгувала.
З тріскотом розчинялися рами, і з вікон визирали веселі мешканці. З вулиці в двір неквапно входили цікаві. Угледівши аудиторію, двірник розпалився ще дужче.
— Слюсар-механік! — вигукнув двірник. — Аристократ собачий!
Парламентарні вислови двірник рясно пересипав нецензурними словами, яким віддавав перевагу. Утла жіноча стать, густо обліпивши підвіконня, страшенно обурювалась на двірника, але від вікон не відходила.
— Морду розквашу! — скаженів двірник. — Освічений!
Коли скандал був у зеніті, прибув міліціонер і мовчки почав тягти скандаліста до району. Міліціонерові допомагали молодці з "Швидкоупаку".
Двірник покірно обняв міліціонера за шию і ридма заридав.
Небезпека минула.
Тоді з-за смітника вискочив знудьгований Віктор Михайлович. Аудиторія зашуміла.
— Хам! — закричав Віктор Михайлович услід процесії. — Хам! Я тобі покажу! Мерзота!
Двірник за гірким риданням нічого цього не почув. Його несли на руках у відділення. Туди ж, як речовий доказ, потягли вивіску "Слюсарна майстерня і лагодження примусів".
Віктор Михайлович ще довго гороїжився.
— Високо несуться, сучі сини! — говорив він глядачам. — Хами!
— Годі вам, Вікторе Михайловичу! — крикнула з вікна Олена Станіславівна. — Зайдіть до мене на хвилиночку.
Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати.
— Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він, — своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович, — ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янінов, викапаний!
— Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте?
На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка:
— Ну, а як ви гадаєте? — Він посміхнувся з іще більшою іронією. — У всякому разі не договори ж із більшовиками підписувати.
— Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека?
Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису.
— Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янінов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять.
— Його прислали з-за кордону? — спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись.
— Безумовно, — відказав геніальний слюсар.
— З якою ж він метою тут?
— Не будьте дитиною.
— Байдуже. Мені треба його бачити.
— А ви знаєте, чим ризикуєте?
— Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем.
Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного.