Іполит Матвійович, розгніваний тим, що замість енергійно шукати діаманти він сидить у смердючій двірницькій і слухає теревені молодого нахаби про темні справи його знайомих, ніяк, проте, не наважувався піти. Він відчував неймовірний страх на саму згадку про те, що невідомий молодий чоловік рознесе по цілому місту, що приїхав колишній предводитель дворянства. Тоді— всьому край, а може, іще і посадять.
— Ви все-таки нікому не кажіть, що мене бачили, — благально сказав Іполит Матвійович, — можуть і справді подумати, що я емігрант.
— От! От! Це конгеніально! Насамперед актив: є емігрант, що повернув до рідного міста. Пасив: він боїться, що його заберуть у ДПУ.
— Я ж вам тисячу разів казав, що я не емігрант.
— А хто ви такий? Чому ви сюди приїхали?
— Ну, приїхав з міста N у справі.
— У якій справі?
— Ну, в особистій справі.
— І після цього ви кажете, що ви не емігрант?.. Один мій знайомий так само приїхав…
Тут Іполит Матвійович, доведений до розпачу історіями про знайомих Бендера і бачачи, що його не зіб'єш з пантелику, скорився.
— Добре, — сказав він, — я вам все поясню. "Врешті-решт без помічника важко, — подумав Іполит Матвійович, — а пройдисвіт він, здається, неабиякий. Такий може стати в пригоді".
Розділ VI
Діамантовий дим
Іполит Матвійович зняв з голови заплямований касторовий капелюх, розчесав вуса, з яких від дотику гребінця вилітав дружний табунець електричних іскор, і, рішуче одкашлявшись, розказав Остапові Бендеру, першому на його життєвому шляху пройдисвітові, все, що йому було відомо про діаманти зі слів померлої тещі.
Протягом оповідання Остап кілька разів зривався на ноги і, звертаючись до залізної грубки, захоплено скрикував:
— Крига скресла, панове присяжні засідателі! Крига скресла.
А вже через годину обидва сиділи за хитким столиком і, упираючись головами, читали довгий список коштовностей, що прикрашали колись тещині пальці, шию, вуха, груди й волосся. Іполит Матвійович, щохвилини поправляючи на косі хитливе пенсне, з притиском говорив:
— Три низки перлів… Добре пам'ятаю. Дві по сорок перлин, а одна велика — на сто десять. Діамантовий кулон… Клавдія Іванівна казала, що чотири тисячі коштує, старовинної роботи…
Далі йшли персні: не шлюбні обручки, грубі, безглузді і дешеві, а тонкі, легкі, із впаяними в них чистими, умитими діамантами; важкі, сліпучі підвіски, що випромінюють на маленьке жіноче вухо райдужний вогонь; браслети у формі зміїв із смарагдовою лускою; фермуар, на який пішов урожай з п'ятисот десятин; перлове кольє, яке було б до снаги тільки славетній оперетковій примадонні; вінцем всьому була сорокатисячна діадема.
Іполіт Матвійович оглянувся. По темних кутках зачумленої двірницької спалахувало і тремтіло смарагдове весняне світло. Діамантовий дим держався під стелею. Перлини котилися по столу і стрибали на підлозі. Дорогоцінний міраж потрясав кімнату.
Схвильований Іполіт Матвійович отямився тільки від голосу Остапа.
— Вибір не поганий. Каміння, я бачу, добрано зі смаком. Скільки вся ця музика коштувала?
— Тисяч сімдесят — сімдесят п'ять.
— Мгу… Тепер, мабуть, коштує півтораста тисяч.
— Невже так багато? — зрадів Вороб'янінов.
— Не менше. Тільки ви, дорогий товаришу з Парижа, плюньте на все це.
— Як плюнути?
— Слиною, — відказав Остап, — як плювали до епохи історичного матеріалізму. Нічого не вийде.
— Як же так?
— А от як. Скільки було стільців?
— Дванадцять. Гарнітур до вітальні.
— Давно, мабуть, згорів ваш гарнітур у печах.
Вороб'янінов так перелякався, що навіть скочив з місця.
— Спокій, спокій. За справу берусь я. Засідання триває далі. До речі, нам з вами треба скласти невеличку угоду.
Іполит Матвійович, важко дихаючи, на знак згоди кивнув головою. Тоді Остап Бендер почав виробляти умови.
— На випадок реалізації скарбів я, як безпосередній учасник концесії і технічний керівник справи, дістаю шістдесят процентів, а соцстрах можете за мене не платити. Це мені байдуже.
Іполит Матвійович посірів:
— Це грабунок серед білого дня.
— А скільки ж ви думали мені запропонувати?
— Н-н-ну, п'ять процентів, ну, десять, нарешті. Ви зрозумійте, адже це п'ятнадцять тисяч карбованців!
— Більше ви нічого не хочете?
— Н-ні.
— А може, ви хочете, щоб я працював дурно, та ще дав вам ключ од квартири, де гроші лежать?
— У такому разі пробачте, — сказав Вороб'янінов у ніс. — У мене є всі підстави думати, що я і сам доведу до кінця свою справу.
— Ага! У такому разі даруйте, — заперечив чудесний Остап, — у мене є не менше підстав, як казав Енді Таккер, гадати, що і я сам доведу до кінця вашу справу.
— Шахрай! — закричав Іполит Матвійович, затремтівши.
Остап був незворушний:
— Слухайте, пане з Парижа, а чи знаєте ви, що ваші діаманти майже у мене в кишені! І ви мене цікавите остільки, оскільки я хочу забезпечити вашу старість.
Тут тільки Іполит Матвійович зрозумів, які залізні лапи схопили його за горло.
— Двадцять процентів, — сказав він понуро.
— І мої харчі? — глузливо запитав Остап.
— Двадцять п'ять.
— І ключ від квартири?
— Але ж це тридцять сім з половиною тисячі
— Навіщо така точність? Ну, гаразд — п'ятдесят процентів. Половина — ваша, половина — моя.
Торг тривав далі. Остап скинув іще. Він з пошани до особи Вороб'янінова погоджувався працювати з сорока процентів.
— Шістдесят тисяч! — закричав Вороб'янінов.
— Ви доволі ница людина, — заперечив Бендер, — ви любите гроші більше, аніж треба.
— А ви не любите грошей? — завив Іполит Матвійович голосом флейти.
— Не люблю.
— Навіщо ж вам шістдесят тисяч?
— З принципу!
Іполит Матвійович тільки дух перевів.
— Ну що, скресла крига? — добивав Остап.
Вороб'янінов засопів і покірно сказав:
— Скресла.
— Ну, вашу руку, повітовий предводителю команчів! Крига скресла! Крига скресла, панове присяжні засідателі!
Після того як Іполит Матвійович, образившись на прозвище "предводителя команчів", зажадав пробачення і Остап, виголосивши пробачливу промову, назвав його фельдмаршалом, взялись виробляти диспозицію.
Опівночі двірник Тихін, хапаючись руками за всі стрічні палісадники і надовго припадаючи до стовпів, плентався до свого підвалу. На його нещастя був новий місяць.