Бо далі вже починався суцільний шум у голові: глухе борюкання, неконтрольована сваволя вимученого безмежно довгим очікуванням еросу, спроба зближення, що перейшла у брутальність, перший за все життя удар навідліг в обличчя, тріщання шлаґбума, провальне падіння кудись до дідька двох жахливо ворожих тіл.
Домовмося так: то був не я, і ти була не ти, сказав на прощання Ромі Карл Йозеф Цумбруннен, урешті відпускаючи її разом з рукою.
Це прощання трапилося незадовго перед тим, як він дійшов до цілодобової кнайпи на тринадцятому кілометрі — місця, де він уже встиг побувати котрогось попереднього дня, розвідуючи околиці в пошуках майбутніх об’єктів. Того разу він запам’ятав усе, що вимагалося: алюмінієво пластиковий павільйон на підвищенні (Карл Йозеф не знав, що згідно з традицією тутешньої країни такі споруди прийнято називати поплавками чи — більш вишукано — акваріумами), залиті цементом і геть роздовбані сходи, така ж цементована тераса перед вхідними дверима, на яку влітку, вочевидь, виносяться столики — ну і так далі, включно з покинутими там і сям на прилеглій території мангалами, грибами альтанок, слідами вогнищ, переповненими сміттям контейнерами. Нічого надзвичайного, вирішив тоді Карл Йозеф, якому під час минулих блукань Східними Карпатами подібних місць траплялося десятками. "Цим людям, — якось уже писав він у котромусь із листів, — особливо подобається влаштовувати пиятики серед природи, однак це не зовсім те, що в нашому світі звикли називати пікніками. Гірські й лісові терени, що їх я обійшов останньо, неймовірно засмічені слідами таких не в міру веселих посиденьок: бите скло, порожні бляшанки, папір і всіляке старе ганчір’я не лишають шансів для нормального переживання довколишньої краси. Трагікомічним чином це майже всюди поєднується з агітаційними щитами, на яких у віршованій формі (!) вас закликають берегти народні багатства. Хоча з іншого боку тут важко звинувачувати людей як таких — система змалечку привчала їх до вседозволеності. До речі, ось він, вельми показовий парадокс — уседозволеність для рабів!… Тож справою честі нових поколінь є долання цієї інерції".
Так він писав одного разу, навіть не здогадуючись про те, що нові покоління вже взялися долати згадану ним інерцію, зовсім не чекаючи на рекомендації заїжджих мудрагелів. От і ця забігайлівка, зведена ще в часи, коли на сусідній полонині правив запеклий промотор лижного спорту Малафєй, от і вона, задумана спершу як форельний ресторан для лісорубів та гостей краю (розташування над Потоком нібито й могло посприяти такій ідеї, про що сигналізувала й початкова назва — "Сріблясті водограї", але все це призвело лише до кількох її фінансових крахів та багаторічного простоювання наглухо зачиненою) — от і ця забігайлівка врешті дочекалася справжніх господарів. Якась вельми розгалужена родина, що називається, взяла місце в оренду у власника підприємця Варцабича И. И. і налагодила цілодобовий бізнес. Звісно, про ніяку форель при цьому вже не йшлося — як лісоруби, так і закохані в рідну природу гості краю й без форелі вибирали для себе цю пастку, де солодко й непомітно пропивалося всю наявну готівку.
І в ці двері десь між годинами одинадцятою та дванадцятою ночі забрів черговий гість краю.
Не цілком упевнено просуваючись між алюмінієвих столиків і стільців у підсвічуваній цвєтомузикою півтемряві, Карл Йозеф Цумбруннен пам’ятав, що з нього пляшка, яку він передусім повинен тут купити. Всередині бавилось якесь молоде товариство (так, спортивні костюми й лосіни, і ты называла меня своим солнечным зайчиком), його кілька разів зачепили ліктями, поки він пробивався до стійки серед танцюючих (чорт забирай, от так гульня з чистого четверга на страсну п’ятницю! — подумав би хтось інший і здивувався), але Карл Йозеф уже давно нічому не дивувався, як не дивувався й тому, що, прибитий внутрішніми задушливими хвилями до бару, ніяк не може дочекатись уваги з боку господині — та саме була зайнята кокетуванням із кимось набагато ближчим та ріднішим, а точніше з якимись двома типами, що їм удесяте відмовлялася давати на бороду. Карл Йозеф не бачив у цьому жодного сенсу, ніхто з них ніякої бороди не мав, але завдяки паузі він зумів подумки сформулювати своє замовлення (він так і не знав, як буде правильно — пляшка чи фляшка, доводилося чути і таке, й інше); отже, хвилин через п’ять, намагаючись перекрити навколишній гамір включно з музикою ("крошка моя, я по тебе скучаю"), профальцетував своє "я вас пгошу… гогілька для мене!" — з третього разу його було почуто, господиня, густо наквецяна жіночка все того ж віку, повернулась до нього врешті лицем, а не низько посадженим задом, і відповіла щось ніби "ви сідайте, до вас підійдуть". Карл Йозеф ще деякий час обдумував, чи добре він усе розчув ("вас під’їбуть"?), але єдино можливе тлумачення казало йому врешті відступити і впасти за першим ліпшим вільним столиком. Звідти він довго дивився на танцюючих, нікому тут не потрібний, самітник на чужому святі, чужинець, але найрозпачливішу з молитов таки було почуто — і до нього підійшов хлопчина в бейсболці, напевно, господинин син, хоча, зрештою, чому обов’язково син, просто хтось із так само низько, як і в неї, посадженим задом. "Я вас слухаю, добрий вечір", — ледь роздратовано сказав хлопчина і почувши від Карла Йозефа "гогілька… одна бутилька пгошу", мовчки відійшов.
Карл—Йозеф подумав, що ніхто з них не має підстав так вороже до нього ставитись. Але відразу ж по тому згадав про тріснуте скельце можливо, через нього? Про всяк випадок знявши окуляри, він розчинився зором у плямах і спалахах — це був жах, не менший від попереднього, сидіти в цій мерехтливій ямі, в цьому пересмаженому м’ясиві запахів, серед невідомих йому людей, слухати, як вони слідом за магнітофоном незґрабним хором тягнуть "а я нашел другую" — і нічого не бачити! Минуло ще багато хвилин, і аж тоді над ним виринула вся у зелених і червоних спалахах голова, цього разу дівчини, але з добрим голосом ("ви заказували?"), після вдягання окулярів з’ясувалося, що в неї настільки ж добрі очі — й вона поставила перед Карлом Йозефом склянку горілки. "Не, — сказав той, — не стакан, не шклянка! Дуже пгошу… бутилька. Одна…". Дівчина запитала щось ніби "з собою?", але Карл Йозеф не зрозумів запитання ("з водою? чому з водою?"), тож лише рухом показав, щоб вона не забирала склянку, і подякував. "Будете шашлик?" — з легким співчуттям запитала вона, але він ще раз лише подякував. Добра дівчина, здається, знизала плечима і відійшла.