І справді. Незабаром і тато визнав мою знахідку.
Трапилось це так. Одного разу приходить він з роботи веселий такий, аж сяє, і, чую,— маму гукає:
— А йди сюди! Я щось покажу.
Підійшла мама, і ми за нею, а він подав їй кухоль води і каже:
— Зливай, зараз щось цікаве побачиш.
Мама взяла кухоль, а він показує мило й питає:
— Це що таке? Глина — так?
— Глина,— каже мама.
— А тепер дивися далі, що буде. Лий!
Мама линула, і він став натирати руки милом і, як глина взялася у піну, сказав:
— Бачиш? Це — мильна глина. Це — чудо! Такого я ще зроду не бачив!
— А де ж ти її взяв? — питає мама, і ми з Ніною бачимо, що вона про себе сміється, бо знає ж, що це наша з Ніною глина.
— О,— каже,— де я взяв! Мені Петро Хомич дав, а йому Володька.
Тоді мама не стерпіла і вже вголос засміялася. І дідусь підійшов і теж став сміятися.
— Та чого ви смієтеся?
А дідусь і каже:
— Та це ж двадцять восьмий експонат нашого Олежки. Ось ходімо, подивися сам.
І повів тата в сарай, а там наша з Володькою майстерня: глина, портсигар і на поличці дванадцять свіжих брусків.
Дивиться на все це тато й мовчить. А тоді й каже:
— Ніколи не міг би подумати. От так історія!
1 більше нічого не сказав. А в неділю поїхав у місто. І що ж він привіз нам із Ніною? Великий — превеликий м'яч, ще більший, ніж футбольний, а Ніні ще окремо Ваньку— Встаньку, а мені ніж складений, гострий, як бритва.
Я пошив для ножа шкіряний футляр, як і для самописної ручки, з гарненьким ремінцем, і як іду на екскурсію, то кладу в одну кишеню оту самописну ручку, а в другу — ніж. А Ніна бере з собою Ваньку-Встаньку. Так сили
у неї вистачає ходити тільки на половину дороги, а далі мені доводиться везти на собі і Нінку, і Ваньку-Встаньку.
А тепер однаково дідусь, як повертається з поля, миє руки моєю глиною номер двадцять вісім, а тато — тільки додому — так і гука:
— А, Олежка! Здоров, сину! Що новенького приніс із екскурсії?