Щоб виконати його волю, треба було утримувати спеціальну російську трупу.
Надопекли знущання, урвався терпець — і наважився Саксаганський позивати градоначальника. Як маєш з багатим позиватись, каже народне прислів'я, то краще поли вріж та тікай. Та втік, не втік, а побігти можна. І почав Саксаганський строчити скарги та прошения. Аж тричі подавався він з прошеніями до Главн. Упр. по Делам Печати за дозволом виставляти українські п'єси без російських, — все одмовляли. Саксаганський не складав зброї, допоминався свого і вдався нарешті з прошениям аж в Сенат і таки одержав у 1892 році дозволу виставляти українські п'єси з одним одноактним або двохактним російським водевілем. Так само настирливо допоминався він дозволу фати в Київі, але добув цього дозволу вперше для трупи Садовського М. П. Старицький, спочатку під фірмою К. Драм. Товариства, а вже згодом і самостійно. Не менш уперту боротьбу, бодай хоч скаргами та прошеніями, точив з цензурою Б. Д. Грінченко з приводу заборони його перекладу "Марії Стюарт". Він довів діло аж до Сенату, проте дозволу не виґвалтував.
Багато можна було б навести таких прикладів, але обмежимось поки що й цими: факти з життя українського театру ще перед очима у всіх.
Всі ці факти, які зазначали ми вище, були лише заходи поодиноких діячів, але діячі українського театру ніколи не теряли нагоди виступати й колективно в обороні справи українського театру. Одного часу пропонувався з'їзд діячів української сцени, щоб обміркувати його становище та нарадитись, що далі робити, як підтримувати його. Старші діячі українського театру щиро пропагували той з'їзд, але решта чомусь не пристала, і діло скінчилося лише спільною нарадою. Коли ж було дозволено перший всеросійський з'їзд театральних діячів, українці всі прибули на почесне поле: М. Старицький, М. Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий та з Чернигова Шраг од гуртка української інтелігенції, серед якої був і драматург Грінченко. Всі головні репрезентанти українського театру виступили на тому з'їзді з своїми докладами. Доклади їх волали до правди й справедливости, до поліпшення долі українського театру; вони малювали його становище, говорили про той ґвалт, що душить його. Українські драматурги прохали, щоб їх зрівняли принаймні з російськими, щоб скасовано було ті циркуляри, які ставлють українську сцену в якісь виключні умовини життя.
Не маючи зараз під рукою докладів других репрезентантів української сцени, які виступали на з'їзді, ми наведемо тільки головний зміст докладу М. П. Стари-цького.
Малюючи всі "кривди і обіди" українського театру, д. Старицький зазначив: "З 1889 року цензура почала за-боронювати вистави не лише драм із життя інтелігенції, але й з купецького, а далі й з міщанського побуту, коли тільки в них фігурував сюрдут. Не досить того: п'єси, вперед дозволені, було усунено з репертуару розпорядженням цензури (наприклад, Кропивницького "Доки сонце зійде" та "Глитай"). Слідом за цим почали безумовно за-боронювати до вистави драми історичні та побутові з минувшини. Мені, наприклад, заборонено "не за напрям ані за зміст", як був ласкав вияснити мені особисто давніший начальник "Гл. Упр. по Делам Печати", але виключно за мову драми "Богдан Хмельницький" та "Розбите серце", д. Кропивницькому з тої самої причини заборонено "Титарівну", д. Карому драми "Роман Волох", "Сербии", "Що було, то мохом поросло", д. Конисько му драму "Ольга Носачівна" і комедію "Порвалась нитка". Та рівночасно з цею поголовною забороною декому до-зволювано між іншим і історичні драми, і п'єси з інтелігентного життя, але лише такі, яких ніхто не важився виставити на сцені. А вищеназваним авторам заборонюва-но навіть і побутові драми, скоро лише вони були написані на мотиви яких-будь чи то російських, чи загранич-них творів або коли мали хоч тінь літературної вартости. Такими самовільними й нічим не оправданими утисками стиснено горизонт українського письменства до хутора, до хати, і в ній іще не дозволено йому живописувати гро-
мадських боків народнього життя, а допущено лише малювати любовні та родинні радощі та гризоти. Наслідком цього репертуар української сцени зробився одностайним та нудним, та й сама вона засуджена на голодну смерть"
Далі д. Старицький виставляє ті позитивні вимоги, які ми зазначали вгорі. З'їзд одноголосно вхвалив доклади українських драматургів і вдався з ними до Височай-шої Влади. Наслідком цього було те, що цензурні вимоги одразу помнягшали: почали дозволяти потроху і історичні п'єси, і п'єси з життя інтелігенції, і п'єси на громадські теми.
Таким робом, потроху, помалу, а все-таки діячі українського театру добули більше волі рідній сцені, оборонили її од неминучого загину. Звичайно, нам зараз можуть закинути, що всі заходи старших діячів української сцени були лише "полумерами", що треба було вживати більш радикальних засобів: не просити, не скаржитись, а правити своє!
Чи треба ж на це одповідати?
Звернемося тепер до другої частини питання — до того, про що писали українські драматурги. Не спиняючись на художньо-критичному розгляді їх творів, ми з'ясуємо тільки, у полі яких ідей зростала і ширилась ї творчість.
VI
Кидаючи погляд назад, на всю українську драматичну літературу, мусимо перш за все зазначити, що вся вона була од першого кроку свого нового життя щиро-щиро демократичня і чесна. Вона служила народу та людині, не прислуговуючись інтересам пануючих класів. Бездогма-тичність, роз'ятрена розпуста та інші прикмети "духа землі" буржуазії, що стали нині "во главу утла" інших літератур — не поширились в українській драматичній літературі; вона лишилась сильною й чесною літературою здорового народу, що знову виступає на арену життя. Не "дух землі", а "дух вічньої правди", що веде до рівности і братерства, буяв в ній і надихав її робітникам їх найкращі думки.
І в цім її велика і непохитна заслуга. Придивимося ж конкретно до тих ідей, які розробляли українські драматурги.
Цензура й адміністрація дозволили їм торкатись тільки тем щасливого чи нещасливого селянського кохання та других родинних відносин.
Чи лишилися вони в цих межах?