Що було робити? А треба було постачати нових п'єс. Вживали усяких засобів. Перш над усе М. Старицький порозумівся з деякими авторами-товаришами, Левиць-ким та Мирним, — вони мали дозволені театральною цензурою п'єси. M. Старицький і переробив їх до сцени. Та все ж цього було мало. Серед "безусловно дозволенных к представлению" п'єс українських було чимало таких творів, яких ні в якому разі не можна було виставляти через їх літературну вартість. Проте вони мали один великий плюс: палітурка з маркою, з печаткою і з надписом: "К представлению безусловно дозволена". Це був філософський камінь!
Пам'ятаю, була якась така п'єса, властиво таки не п'єса, а тільки дійсно палітурка, на якій значилося: "Васыль и Галя" — Драма в V действиях Бондаренка, безусловно разрешена к представлению". Ой, скільки п'єс українських врятував той Бондаренко! Через нього, мабуть, і розповсюдились так в українській драматургії назвиська Василь та Галя.
Звичайно, це не була боротьба в справжньому розумінню цього слова. Жарти, та жарти лихі...
Була собі така п'єса "Мазепа" — исторические картины в 6 действиях, текст отчасти заимствован из поэмы Пушкина "Полтавский бой" (sic), сочиненіе артиста К. П. Мирославского-Винникова". Заголовок свідчить про освіченість автора. Дарма, що автор сумирно зазначає: "текст отчасти позаимствован из поэмы Пушкина", але відомо, що в поемі Пушкіна Мазепу змальовано "злодеем, Іудою, бежавшим в страхе". Хто бачив Мазепу на сцені у виконанні кращих труп, той бачив, що Мазепу не було виставлено ні злодієм, ні Іудою в страхе... Так пробивалися струмочки думки й життя у нещасний український театр.
Єсть ще таке правило: потому, як п'єса вертається з цензури, автор не має вже права додати й жодного слова, але викреслити може скільки хоче. І з цього правила користувалися бідолашні українські драматурги. Серед драм М. Старицького єсть дві драми: "Юрко Довбиш" (перероблена з відомого роману Францоза "За правду") та "З темряви" ("Кривда й Правда"), оригінальна драма на 5 дій. Обидві ці п'єси малюють моменти соціальної боротьби пригнічених класів: перша — повстання гуцулів за землю під приводом Юрка Довбиша, а друга — боротьбу видатного селянського діяча Степана з глитаями села.
Видима річ, що в ті часи таких п'єс ніяким робом не могла дозволити цензура; тут і надалось вищенаведене "правило": М. Старицький до тексту своїх драм додав ще три мішки гречаної вовни і густо перемішав все, — вийшов славний твір! Хто б глянув тільки на перші сторінки його, одразу був би впевнився, що автор збожеволів. Тут йшла ніби й розумна розмова, але зразу вривалася, бо надходили несподівано хлопці й дівчата, починали співати й танцювати. Знов ішла попередня сцена, але її перебивали п'яні баби, що Бог його зна з чого заводили сварку; бабів розганяв дід і сідав ловити рибу трохи чи не серед степу; знов текст драми, і знов якийсь нікому не відомий дурень втручається в розмову і починає точить теревені; коротко кажучи, це була така мішанина, в якій ніяк не можна було домацатись змісту. Ми боки рвали з сміху, слухаючи цю галіматью. А справу було врятовано. Цензору, мабуть, з п'ятої сторінки обридло читать цей бред безумного, і він дозволив обидві п'єси до вистави. Тоді-то й пішла друга робота: автор почав викреслювати все те, що було намішано в пьєсу, і нарешті з шкарлупин вилупився дійсний твір. Згадувати смішно, а вигадувати було гірко.
Всі ці засоби проти цензурних порогів відносяться ніби до "области спиритуалистического"; бували і другі... Часами справа залежала од якогось останнього цензурного урядника...
Баснь эту можно бы и боле пояснить... Да чтоб гусей не раздразнить.
З літературною діяльністю других ювілятів української драми ми не маємо такої інтимної знайомосте, але, приглядаючись до неї ближче, ми бачимо, що й вона підлягала тим самим законам трансформації. Іван Карпович Тобілевич належав теж до тих авторів, яких най-пильніше пантрувала цензура. Скоро вступив був він до трупи М. П. Старицького, його заслали у Новочеркаськ на три роки, а через три роки знов було продовжено термін його заслання ще на три роки. Визволився І. К. тільки у 1889 році, та аж по 1895 рік лишався ще під негласним надзором. Справа була політичня; разом з Кар-
23 0-440
705
пенком-Карим заслано було Михалевича, Русова і других українців, через що, мабуть, цензура і приглядалась так до творів шановного автора. Не поталанило йому одразу. Перший твір Карпенка-Карого "Чабан" був заборонений аж до 1889 року. Кілька разів одсилав його він до цензури, і тільки у 1889 році дозволено його було вже в новій переробці під назвою "Бурлака". Друга п'єса Карпенка-Карого була "Не так пани, як підпанки", — вона пережила ще більші трансформації: до цензури їздила аж шість разі Шість раз міняла ім'я: "Не так пани, як підпанки", "Перед світом", "Підпанки", "Сельска честь", "Що було, то мохом поросло", "Прислужники". Під назвою "Прислужники" і дозволено її до вистави аж у 1904 році. Сливе 20 років їздила п'єса "из Воронежа в Чернигов и обратно". Автор мав силу переробляти свій твір, засилати прошенія в цензуру, допоминатися свого права і не втрачав надії! Третьою п'єсою Карого була "Безталанна". І цю пьєсу, драму кохання, не було дозволено авторові. Спершу п'єса називалася "Хто винен?" Потім її перероблено й охрещено "Чарівницею". Цензура знов заборонила. Автор ще раз переробив її, назвав "Безталанною" — і тоді тільки дозволено її цензурою.
Як же то нівечилося "святая святих" автора за такими змінами! Тільки пильно приглядаючись до п'єс, можна собі уявити, яке силоміцне каліцтво робили драматурги своїм творам. Спинимось, напр., на п'єсі "Прислужники", що, як відомо, малює нам стан крепаків-селян і відношення до них дворян, поміщиків, згола — безправ'є та ґвалт, які чинили вони над своїми крепаками. Глядача дивує, що ввесь "центр тяжести" п'єси спирається не на панові, а на його камердинері, який ніби призводить пана до всього недоброго, а пан сам начебто такий лагідний, хоч до рани прикладай. Добра нагода одразу напасти на автора, на його буржуазний світогляд і прочая, і прочая. Коли ж ми згадаємо всі ті метаморфози, що пережила п'єса, скільки разів ходила вона до цензури, скільки назв змінила і тільки получила дозвіл під останньою назвою "Прислужники", яка так вже яскраво підкреслювала думку автора, ніби винні не пани, а подлі ж