b) Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загаль-нопризнаних авторитетів вкраїнської драми (5).
c) Нотаблі вкраїнської драми не навчили нас іти назустріч новому життю. Чи змалювали вони нам в артистичних образах героїзм і величию красу і чари могутньої тієї боротьби, чи навчили вони нас любити її, чи збуджували,
' Курсив скрізь наш [Л. Старицької-Черняхівської. — Упоряд.]
693
чи закликали до неї, чи казали нам умирати, тисячу разів падать в ній, але знову і знову підніматись і йти далі все вперед і вперед назустріч вільному сонцю нового життя? (6)
d) Українські драматурги ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржировку народ-ніх типів, або в ліпшому разі малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу й притупляючу буденщину її (11).
e) Навіть революційний вітер, що хуртовиною пронісся по нашій землі, не здвигнув їх з тієї мертвої точки, на якій вони впродовж цілих десятиліттів спочивали, не виніс їх з болотяних затонів буденщини на широкі простори розколисаного народнього життя; на руйнуючий все старе і спорохніле процес революції наші драматурги не реагували (11).
g) Ні один із поривів масового гніву не знайшов відгомону в драматичній літературі нашій і не був повернений назад народнім масам в формі артистично оброблених моментів боротьби або палкого слова, яке б будило мертвих" (12).
"Проти такого засуду, — додає автор трактата, — можуть зараз же піднятися нарікання, що, мовляв, на перешкоді в розвитку драми вкраїнської стояли і стоять тяжкі цензурні перепони. Але як і під ледяною кригою річки не перестає текти водяна течія, так і в підцензурному ярмі, яке б воно тяжке не було, завше можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні сімпатії і цілий комплекс його "святая святих".
— Ось ваш акт обвинувачення, "батьки" українського театру! Справдовуйтесь, мертві та живі!
Отже, чи справді українські драматурги відносилися цілком інертно до справи? Чи не боролися вони проти цензури й адміністрації?
Почнем ab ovo І9.
Заборона 1876 року захопила діячів українського театру на самій гарячій роботі і разом припинила її. Але, не вважаючи на те, що цей указ просто одбирав останню надію, та партія, яку адміністрація охрестила назвиськом "украинофилов", не згорнула рук.
Малюючи сучасне становище, поет 80-их років пише:
Погинеш, пловче, в боротьбі! Куди й боротися тобі З цією силою сліпою: Не одного борця вона Уже поринула до дна!
Під Заверюху та негоду
Серед буяння в світі зла
Чи не піти і нам в господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замкнути серце потай миру
Й наладнувати в себе ліру
Для власних мук, для власних сліз,
Для потайних лише погріз!
Спокушаюча на той час перспектива! Але поет з огидою одкидає таку пораду і скрикує, повний гніву: "Ні, тричі ні! Хай краще струни порве мій лемент навісний".
Співай, ридай, — говорить поет, —
І будь готовий
Замість лаврового терновий
Вінець узяти на чоло!
Нехай тебе роздавить зло...
Але що смерть? хвилинна страта,
А далі — слава голосна.
Той умирати певно зна,
Хто зна свого любити брата
І за таку лише любов,
Співець, ти жити будеш знов!20
Це настрій "украинофила". І час сказати безстороннє слово: партія українців, або, як охрестила їх адміністрація, "украинофилов", не згорнула рук. Здавалося, чим би й боротись невеличкій партії інтелігенції з сліпою силою мільйона штиків? Боролися словом та наукою. Де тільки була найменша нагода, волали до правди й справедливости, ясували ненормальне становище, яке утворив новий закон. Настирливо писали розправи наукові й публіцистичні і в чужих органах і засновували свої. "Товкли", пам'ятаючи євангельске слово, і, — дивна річ, — отверз-лося їм, бодай і почасти. Звичайно, і в такій культурній боротьбі можна було виявити більше енергії, та і "жатва убо многа, ділателей же мало", і ми досі молимося Господину жатви "да низведе ділателей на ниву свою".
Живий жаль стискає серце, коли стежиш тепер по пожовклих часописях за минулим життям! З яким зусиллям добували найменший крок! Скільки заходів треба було вжити, аби виґвалтувати дозволу одправити хоч панихиду по Шевченкові. Який тріумф справляє видертий всіма правдами й неправдами дозвіл на виставу "Моска-ля-Чарівника" або хор, що прилюдно проспіває під орудою М. Лисенка кілько українських пісень! А як то вже треба було походити коло пана цензора, щоб українська книжка побачила світа. А вони таки виходили на світ Божий, не вважаючи і на суворий указ...
Тепер, мабуть, не один здвигне з презирством плечима, оглядаючи цю минулу діяльність: чи варто було, мовляв, теряти на такі дрібниці час та життя?
В цій розправі не місце сперечатись проти такої постанови питання; зазначимо тільки, що така діяльність українців зробила вплив на адміністрацію і дала їм деякі культурні здобутки, і між них дозвіл на українські спектаклі. Доказ цьому маємо в оголошених нині потайних докладах ген.-губернаторів, київського та харківського, Черткова і князя Дондукова-Корсакова.
У 1880 році приїздив у Київ з Петербурга на ревізію сенатор Половцев. Київські українці — "укра-инофилы" — зараз же скористувалися з такої нагоди, склали депутацію до сенатора, яка з'ясувала йому становище краю і переконала його в ненормальности обставин, що втворив указ 1876 року. Як відомо, Половцев висловився за волю українського слова й українського театру . У 1881 році київський, подільський та волинський ген.-губ. М. І. Чертков подає записку до міністра внутрішніх справ. Одночасно з цією запискою подає записку до міністра внутрішніх справ і тимчасовий харківський генерал-губернатор кн. Дондуков-Кор-саков. Обидві записки виникли під настирливим впливом діяльности "украинофилов", і ті здобутки, до яких привели записки обох ген.-губернаторів, по чистій правді, належать їм.
Записка Черткова виникла з приводу прошенія М. В. Лисенка.
"12-го января 1881 года кандидат университета св. Владимира, артист Лейпцигской консерватории Николай Лисенко в поданом мне прошении объяснил, — починає свою записку Чертков і пише далі: — Не встречая со своей стороны препятствий к разрешению выпуска в продажу сборника песен Лисенко, я, пользуясь настоящим случаем, признаю уместным войти вообще в оценку целесообразности распоряжения 1876 г., положившего запрет на все роды произведений на малороссийском наречии, кроме произведений изящной словесности"*.