ДВА СТАВКИ
(Весняна ідилія)
Великий кохінхінський когут у панськім курнику злопотів крилами і товстим басом заспівав: "Ку-ку-рі-ку!" Його сильний голос збудив когута на приходстві, і сей заспівав так само басом: "Ку-ку-рі-ку!" Почув се когут в учителя і відповів обом високим тенором, що й він також не спить. А за сими трьома когутами стали відзиватися різними голосами селянські когути в цілім селі, так що "ку-ку-рі-ку" тяглося з півмилі, з одного кінця села аж на другий. А потім знов усе затихло.
Ціле село спало.
Була ясна і тепла ніч навесні. Місяць стояв саме над панським ставком, приглядався собі у воді, як у дзеркалі, і від часу до часу заслонював очі хмаркою: поганий ставок, повен жаб! Аж немило дивитися! Він перейшов понад панським огородом і заглянув у громадський ставок: тут очерети, і болото, і жаб ще більше. Закутавшись у хмарку, місяць пійшов далі своєю дорогою і аж над лісом за селом знову роз'яснив своє бліде повне лице.
Річка, що випливала з лісу і загачена в панськім огороді, творила панський ставок, а загачена вдруге на громадській толоці творила громадський ставок, блисла тепер проти місяця сріблом. Небо і повітря стало темно-синє, тілько ліс чорнів оподалік.
Так у сю місячну весняну ніч дивні речі заподіялися в обох ставках. У панському ставку жили польські жаби, бо пан був поляк, а у громадському ставку жили руські жаби, бо громада була руська.
Спершу громадський ставок Дрімав: чи втомилися руські жаби після денної жари, бо їх ставок лежав, як простерта плахта, на сонці, чи, може, ждали на що,— тихо було у ставку, тілько троща і шувар шуміли ледви замітно.
Один лише самець Жабур не спав і не дрімав; виліз на листок водяної лілії, надувся і думав важку думу. Там, у панськім ставку, о кількасот кроків, діялося щось незвичайне. Чути було поодинокі голоси жаб, але ціла польська жаб'яча громада не верещала, як се було в її звичаї і вдачі. Дивується руський Жабур, що таке сталося галасливим польським сусідам; він зіскочив із листка у воду і помаленьки річкою підплив під польський ставок. Виліз на берег, роздивився і зрозумів у чім діло: панський ставок у тім місці, куди ще місяць кидав своє проміння на воду і на берег, аж кишів від жаб, що збіглися докупи і, очевидно, приготовлялися до великого концерту.
На жабуринні був концертовий поміст. На нього вискочив жваво шляхтич, пан Жабчинський, і почав промову, звісно, по-польськи:
— Куми і кумовеї Святкуємо сеї ночі пам'ять нашого поета Адама, що у своїх поезіях геніальним способом описав не тілько людей і інших звірів, але й нашу жаб'ячу громаду. Хто з вас не знає чудового уступу з "Пана Тадея", посвяченого нашим жаб'ячим концертам! Сей уступ додає нам національної гордості, кожда польська жаба повинна знати його напам'ять. Описуючи вечірній концерт, наш перший і найславніший у слов'янскім світі поет призначив найбільше місця нам, польським жабам. Вечірній або нічний концерт навесні без нашої участі не був би концертом; ми найкращі на світі співаки, бо недаром наш геній описав нас такими віщими словами:
Na final szmerow muszych і ptaszecej wrzawy
Odezwafy si§ chôrem podwôjnym dwa stawy;
Jako zaklçte w gorach kaukazkich jeziora,
Milczgce przez dzien, grajqce z wieczora.
Jeden staw, со ton jasna, і brzeg mial piasczysty,
Modrq, piersiq jçk wydal cichy, uroczysty;
Drugi staw, z dnem blotnistem і gardzielem mçtnym,
Odpowiedzial mu krzykiem zalosnie namiçtnym;
W obu stawach pialy zab niezliczone hordy,
Oba chôry zgodzone w dwa wielkie akordy.
Ten fortissimo zabrzmial, tamten nuci zcicha,
Ten zdaje sie wyrzekac, tamten tylko wzdycha:
Так dwa stawy gadaly do siebie przer pola,
Jak grajace naprzemian dwie arfy ЕоІ'аИ
1 Нарешті, як фінал симфонії живої, Стави прокинулись,— і на відмінні строї До ставу дальшого озвався ближній став. Як ті два озера, що чарівник закляв Поміж кавказькими похмурими шпилями: Удень мовчать вони, а грають лиш ночами, Став, що між луками прозорчасто блищить, В акордах радісних виспівує-бринить, А заболочений та завжди каламутний Рокоче з глибини понуро, глухо", смутно, Як голос розпачу і давньої журби: Концерти почали і в тім, і в тім жаби, Сказати б— не стави озвалися в долині,— Дзвенять Еолові дві арфи старовинні.
Міцкевич, "Пан Тадеуш", переклад з польської М. Рильського.
Мої куми і кумове! Скілько признання для нас у сих словах безсмертного поета! Чим для покійних греків був сам йог Еол зі своїми інструментами, тим для польського народу є ми, польські жаби! Як кавказькі озера, ми мовчимо за дня, розважаємо свою славну минувшину, згадуємо свою вітчизну, в котрій жаби могли переплисти з одного моря в друге; зате вечорами і ночами співаємо про свою недолю: і fortissimo і pianissimo і ридаємо, і зітхаємо. А в нашім співі є нечувана, чисто польська гармонія, наші жаб'ячі ставки складаються в божеські акорди, показуючи, що одно в нас серце і один ідеал; великий став від моря до моря, себто одно велике море, але без солоної води, в котрім ми гуляли би собі без остраху перед бузьками і іншими ворогами нашої вітчини! І ми собі такий став знову заложимо і будемо в нім горою над усіма іншими жабами: московськими, українськими і німецькими, горді на свій давній шляхетський рід, на нашу гармонію і організацію суспільної праці, горді на те, що наш найбільший поет признав нам першенство у вечірніх концертах як найкращим польським співакам, так що, мало що змінивши слова генія, ми можемо покласти на всіх своїх нотах девізу:
W stawach sobie nucimy, jak arfy Eolskie: Zadne zaby nie grajg tak cudnie, jak polskie! 2
Бесідник скінчив, і по цілім польськім ставку розляглися нараз грімкі рехкання і квакання. Почався концерт польських жаб на честь Міцкевича, зложений з патріотичних декламацій, співів, гри на сопілках із трощі і з гімнастики жаб'ячих соколів. Соколи вилазили на стрімкий, високий берег і скакали стрімголов у воду, не розбиваючи собі притім нічого. Крик був такий, що аж до села було чути.
Руський Жабур сидів спершу спокійно на березі, приглядався всему і слухав. Але гадка про вищість польських жаб страшенно гризла його і обурювала тим більше, чим довше думав він над нею; вкінці крикнув він з обурення: "Овва!" — і, не чекаючи на конець польського концерту, скочив у річку та поплив у громадський ставок. Найшов тут у трощі ученого професора, доктора Жабського, збудив його носом і спитав наляканим голосом: