Перше речення на сторінці з уроком було таке: "Весняного ранку хлопці подалися на річку".
— Читай,— наказала мама.
Женька прочитав: "Весняного ранку клапці дали меду на пічку".
Женька думав, що саме так повинні були прочитати це речення люди, які спали з глузду. Але його мама думала зовсім інакше.
— Словом, тут таке діло,— сказала вона,— або ти знайдеш свій глузд, або доведеться використати цвяшок.
Женьчина мама відімкнула скриню і нахилилася над нею, перебираючи білизну.
Женька скоса глянув на неї, опустив голову і подумав: "Добре Левкові удавати з себе макоцвітного, коли в нього така м’яка мама. А тут з хитрощами далеко не заїдеш..."
— Ну? — почулося від скрині.
— Я вже отямився, мамо.
— Читай.
Виходу не було, і Женька прочитав урок одним духом.
— Будеш сидіти, поки вивчиш всі уроки, а вранці я перевірю. А щоб не забув, то й оцю пам’ятку повішу на стіну.
Женьчина мама цілий день садила картоплю в колгоспі, натомилася на роботі і лягла спати. Женька заздро подивився, як вона потонула в м’яку чисту постіль. Йому теж, і тепер вже навсправжки, хотілося спати, але де ж тут спати, коли така халепа? Він читав і водночас косив очі на стінку. І раптом йому спала у голову думка, та така, яка, може, раз приходить в житті!
"А що, коли я візьму і заховаю це ненависне страхало? Тоді побачимо, що буде вранці. Мама ж без нього, як без рук!"
Женька зачекав, поки мама заснула, а тоді потихеньку підставив до стіни стілець і зліз на нього. На цвяшку, куди оце він п’явся, висів дитячий фартушок-слинявчик і пляшечка з соскою.
Женька познімав із стіни ці такі недоречні предмети у домі, де нема немовлят, і позасував їх у свою стару схованку, а схованка у нього ви ж знаєте де, потім солодко позіхнув, виключив світло і повалився на ліжко.
Я не буду розповідати, що трапилося уранці, скажу тільки, що все закінчилося далеко гірше, ніж можна було уявити. Женьку замкнули. Він чув, як клацнув знадвору замок, і бачив через вікно, як мама поклала ключ у кишеню. Женьчина атака була відбита по всьому фронту. Його викрили, замкнули і наказали:
— О восьмій я навідаюся, і якщо діло з уроками не рушить з місця, тоді вже не нарікай на мене!
Але ще найприкріше було для Женьки, то це те, що пляшка із соскою і фартушок-слинявчик висіли на своєму місці, і повісив їх туди своїми руками сам Женька!
Звичайно, Ялинка вдень працювала у полі і до них не заходила. А що, коли візьме, та й зайде? Женька почервонів, як печений рак. Ялинка прикрашає свої груди орденом, а чим свої груди прикрасить Женька? Фартушком-слинявчиком? О ні, сто разів що завгодно, тільки не це! Бо він таки уже не дитина. Одинадцять років! Йому надінуть слинявчик, і весь світ знатиме, що є такі хлопці, яких і в одинадцять років ще годують із соски! Женька витер піт... З усього на світі йому залишилося тільки одне: розгорнути книжки і сісти до уроків. Тяжко було їх розгортати, а ще тяжче докопуватися, де ті підмети та присудки, розплутувати справу з двома поїздами, з яких один вийшов назустріч другому на чотири години раніше, та вишукувати, де серед неосяжних просторів географічної карти загубилися ріки Об з Іртишем, Єнісей та Амур.
На підвіконник сів і зацвірінькав горобець.
— Киш, геть забирайся! — гукнув у розпачі Женька.
Горобець спурхнув із вікна і сів на вишневу гілку, за якісь
три-чотири кроки від Женьки, загойдався і знову зацвірінькав. І такий же бадьорий, такий зухвалий!
Женька одвернувся. "Це він умисне дратує, бо знає, що з кімнати я йому нічого зробити не можу. Стривай, я ж тобі покажу, ось тільки вирвуся!.."
Женька зітхнув і спер голову на руку. Він зітхнув спочатку один раз, а потім ще дев’ять разів. Звичайно, горобці розумні пташки. Он Володька так приручає їх, що як пришиє до кепки шматочок хліба, то вся гороб’яча сім’я сідає йому на голову і ну дзьобати. Він біжить, а вони крильцями тріпочуть,— підтримують себе, щоб не впасти, а все одно дзьобають. Спочатку горобчиху привчив, а горобчиха вже горобенят. Ні до кого не летять, тільки до Володьки! Вся сім’я підживляється у Володьки на кепці! Ну і Володька! Як це він уміє!
Женька водив пальцем по сибірських просторах. Спочатку він думав про Володьку хороше, а потім став думати про Володьку погано. Дуже задається. Куди ж там,— круглий відмінник! А вчительку як побачить, так не тікає, а підходить і каже: "Здрастуйте!" А вона теж: "Здрастуй, Володю!" Стануть і говорять. Про що вони говорять? Подумаєш, велика цяця! От якби його відлупцювати як слід, то знав би, як задаватися. "І віддухопелю,— думав Женька,— сам, може, й не подужаю, але ж з Левка теж підмога".
Женька уявив, як це вони з Левком духопелять Володьку, але тут його погляд упав на цвяшок, на фартушок-слинявчик та соску, і войовничий настрій його одразу спав. Він перевів очі на годинник. Лелечко! Велика стрілка повернула уже на восьму, а у нього не вивчено ще ні одного уроку. Женька знову тяжко зітхнув, одинадцятий раз за ранок, і, вже ні про що не думаючи, взявся до книжок та зошитів. Він розв’язав задачу про поїзди, знайшов-таки, де течуть ріки Об з Іртишем, і тільки узявся переписувати домашнє завдання, як ось — стук-стук!
Ну, звичайно,— перед вікном стояв Левко. Побачивши Женьку, що так старанно виводив пером, він здивувався. Хіба хлопці не сповна розуму так запопадливо мережать пером білий аркуш паперу?
— Що ж це таке, Женько? — спитав уголос Левко.
Левко був на волі і міг бігати, міг гасати, а Женька сидів під замком.
— Знаєш що, Левку, ти помовч,— сказав він сердито.— Чого ти ломишся у вікно? Шибку розіб’єш.
Але Левко не звернув ніякої уваги на Женьчине бурчання і з подивом на обличчі допитувався:
— А хіба що: номер не вийшов?
Женьці і без цього було досадно, а тут ще здалося, що Левко таки побачив соску й фартушок-слинявчик, і він крикнув:
— Іди геть від вікна! Це твоє вікно? На своє спирайся. А на паше я сам буду спиратися. Та ще й руки які: по лікоть у грязі! Шибку вимажеш. Іди свою маж.
Женьчині слова про руки не сподобалися Левкові, він нахмурився і сказав сердито:
— Чого ти задаєшся? Подумаєш: руки чорні! А в самого які?
Мама вранці примусила Женьку вимити руки з милом, і він