Я підійшов до Нінель Федорівни й сказав:
— Знаєте, у Бородаєва є повість "Таємниця старої дачі"… Ох, який детектив! Увесь наш гурток хотів з'їздити на цю дачу. Походити місцями подій… Це недалеко: лише година, якщо електричкою.
— Він писав детективи? — пошепки спитала Нінель Федорівна, і кивнула на фотографію Бородаєва.
— А ви любите їх?! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням.
— Усі люблять. Тільки дехто не признається.
"У нас абсолютна близькість душ! — подумав я. — Вона вгадує мої думки!.."
Учні почали виходити в коридор. Тільки Гліб залишився сидіти на своєму місці, нахилившись до парти. Поруч стояв Принц Датський.
Нінель Федорівна підійшла до них. І я підійшов.
— Ми вирішили поїхати на стару дачу, — сказала вона. — Якоїсь найближчої неділі. Поки ще осінь… Ти, Глібе, будеш нам за провідника?
— Я охоче… Якщо, звичайно, ви… А я з охотою… — Він знову перестав договорювати фрази.
Коли Нінель відійшла, Принц Датський пообіцяв Глібові:
— Я напишу вірш про цей день! Може, тобі буде приємно?..
І погладив Гліба по голові.
Гостра спостережливість давно підказала мені, що фізична сила поєднувалася в Принцові з дитячою сором'язливістю й добротою.
В коридорі мене зупинила Наташа Кулагіна. Це бувало так рідко, що я буквально затремтів.
— На твоєму місці я б у неї закохалася, — сказала Наташа. І так пильно подивилася, що в мене враз майнула думка: "Випробовує! Ревнує!.."
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!
— Закохатися? — голосно перепитав я. — Ну, що ти? Які на те підстави?..
— Виходить, ти не маєш смаку. Вона чарівна!
"Невже і справді хоче, щоб я закохався? Невже це їй байдуже?" — з цією прикрою думкою я тинявся по коридору всю перерву.
Десь через тиждень Нінель Федорівна сказала:
— Я готуюся до змагань з теніса. На першість міста… Хто хоче, може прийти на тренування. Я вас там зустріну, на стадіоні. Щоправда, це на кінці міста. Але ви доберетеся: тролейбус, потім трамвай, знаєте?
Приїхали майже всі. Вона бігала по корту в білій майці і в білих трусах. Не багато класних керівників наважилися б бігати перед своїми учнями в такому вигляді. А вона наважилась. Бо вона була молода й чарівна!
Усі ми, висловлюючи почуття, що охопили нас, вигукували: "Нінель Федорівна! Нінель Федорівна!.."
— Ніколи ще не чув, щоб болільники називали своїх улюбленців на ім'я й по батькові, — сказав літній чоловік у капелюсі, що сидів поперед мене.
Через кілька днів скликали батьківські збори. Мама й тато були того вечора зайняті. Пішов мій старший брат Костя. Він уже не вперше ходив на такі збори.
Я не лягав спати, аж поки діждався Костю: він завжди докладно переказував мені, що говорили батьки, а що вчителі. Це було так цікаво!
Коли Костя повернувся, мама з татом були вже вдома.
— Ну, що?! — накинувся я на брата.
— Захищав вашу Нінель!
— На неї нападали?
— Ще й як!
— Хто посмів?!
— Ваші батьки… Не всі, звичайно. Але деякі.
— Що вони казали?
— По-перше, вона відібрала у вашого класу його обличчя, його індивідуальність. По-друге…
— По-друге, йому вже давно спати треба! — сказав тато. Він уважав, що не можна в моїй присутності підривати авторитет дорослих, особливо ж учителів.
Костя махнув рукою:
— Загалом, я її захищав.
— Адже вона тобі сподобалася? — спитав тато, тоном своїм немовби підказуючи братові відповідь. — Сподобалася, правда?
— Авжеж, дуже гарненька! — відповів Костя.
Гостра спостережливість давно підказала мені, що люди у важку хвилину хапаються за те, що в них болить: хто за голову, хто за серце. Тато схопився за бік.
— А що ж такого? — спитав Костя.
І пішов спати.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому ми вирушаємо на стару дачу
Наступного дня досвідчене око могло б майже безпомилково визначити: ніхто в класі, крім мене, не знав про те, що на зборах лаяли Нінель.
"Все-таки краще, коли на батьківські збори ходять не батьки, а брати, — думав я. — Якби тато не зупинив Костю, я б знав усе до кінця!"
Ранком я перепинив брата у ванній:
— Скажи, за що вони накинулися на неї?
— Мабуть, старий має рацію: ти роздзвониш про це в класі. А вона така гарненька! Гарна, я хотів сказати…
— Ніхто не знатиме! Ніхто!
— Знаю тебе!
Костя поліз під душ.
Перед уроками до мене підійшла Наташа Кулагіна. "Цього тижня вона підходить уже не вперше! — подумав я з погано прихованою радістю. — Це, виходить, уже не випадковість!.."
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!
— Мама вчора не була на зборах, — сказала Наташа. — Цікаво, про що там говорили.
Її бажання було для мене законом. І я сказав:
— Там лаяли Нінель.
— Хто лаяв?
— Батьки. Не всі, звичайно. А деякі…
Губи її затремтіли. Наташа промовила голосно і обурено:
— А інші мовчали?
— Мій брат не мовчав. Він став на захист Нінелі. Вона йому подобається.
— Виходить, у нього смак кращий, ніж у тебе.
О, якби в цю хвилину вона могла глянути в дзеркало, вона б зрозуміла, який у мене чудовий смак!
— Мама хвора… — сказала Наташа. — Вона б зуміла їм пояснити.
— Що з твоєю мамою?! — вигукнув я. — Може, треба допомогти? Накажи мені, скажи тільки одне слово — і я зроблю все.
Наташа злякано подивилася на мене. І навіть відступила на крок.
— А чи ти сам здоровий?
— О, не смійся! — вигукнув я з погано прихованою гіркотою і образою. — Може, треба дістати ліки? Моя тітка працює в аптеці і завжди дістає…
— Мамі приписано тільки одні ліки: не хвилюватися, цілковитий спокій! Цих ліків твоя тітка дістати не зможе. Їх у нашому столітті просто не виробляють. Не виробляють!
Я подумав, що це вона неодмінно повинна записати до зошита!
"Якою наша Нінель прийде сьогодні в клас? — міркував я. — Мабуть, уже нікому не буде здаватися, що вона ось-ось засміється. Вона буде схвильована. Що нам тоді робити? Заспокоювати її? Ні, не можна. А що, коли вона буде спокійна, як ніколи?.."
Нінель Федорівна була точнісінько така, як раніш.
— Ми з вами маємо порадитися. Якось пізніше… — сказала вона. — Може, я в чомусь помилялася. До речі, і про стару дачу треба вже подумати. Я вам обіцяла. Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі; Гліб буде нашим провідником.
"Ми поїдемо на стару дачу! Походимо по кімнатах, які описано в повісті… Я побачу стіл, за яким працював Гл. Бородаєв. Це так цікаво: адже ми з ним, можна сказати, колеги", — радісно думав я, не підозріваючи в ті щасливі хвилини, що страшна історія була вже зовсім близько, майже поряд…