Ми знову почали оббігати сосновий ліс, який вдень був такий гарний, молоденький, а зараз потемнів і насупився, наче за один день постарів. І всі дерева здавалися мені здаля зловмисниками, що причаїлися…
Ранком я б цьому, звичайно, зрадів. А тут навіть дощ, і болото, і сльота не радували мене. Мені раптом захотілося додому, в теплу кімнату. Але це була тільки хвилинна слабість! Я їй не піддався. Я відкинув її. Точніше сказати, пожбурив!
— Хіба це не мій пеньок? — вигукнув Покійник. І знову вмостився посередині: іншим уже сісти було ніде. І так само, як вранці, все у нього дихало: і ніс, і живіт, і плечі. Я це відчував у темряві.
— Поступися місцем жінкам! — сказав я.
— Хіба ми в трамваї? Чи в тролейбусі? — усміхнулася Наташа. — В лісі чемність ні до чого.
Покійник схопився. Але вона не сіла. І навіть Миронова залишилася стояти.
— А ще лірик! — сказав я Покійникові. — Присвячуєш вірші красуням! — І тихо додав: — Неіснуючим…
— Не треба зачіпати Покійника, — попрохав добрий Принц. Він, як і досі, гадав, що Покійник пізнав уже щастя кохання. А чужі почуття Принц поважав.
— Згоден не будемо сваритися в таку хвилину! — сказав я. — Що там зараз із нашим Глібом?
Я сказав "із нашим", бо, уявляючи собі, якій небезпеці (може, навіть смертельній) піддавав себе Гліб, я ладен був забути його провину, його злочин. "А що, коли Племінник йому не повірить? — думав я. — А коли він розлютований вискочить з підвалу і накинеться на Гліба? Або заштовхне його в підвал і замкне?"
— Звичайно, можна було б і не випускати Племінника, — сказав я тихо…
— Хіба можна так повестися з людиною? — відповіла Наташа.
Під холодним дощем вона думала про справедливість!
— Котра зараз година? — спитав я у неї.
— В темряві не бачу, — сказала Наташа.
— Дай руку. Я побачу!
Вона простягла руку, і я довго дивився.
Потім я ще три чи чотири рази прохав її дати мені руку і знову довго придивлявся, бо важко було побачити стрілки. І взагалі…
Нарешті я почав хвилюватися! П'ятнадцять хвилин минули. А Гліба все не було.
"Він пожертвував собою і тим спокутував провину, — думав я. — А я був з ним не досить чуйний… Щоправда, я не виявляв брутальності. Але все-таки докоряв йому. А він сам на сам, зв'язаний і скуйовджений, з стільцем на спині, зустрівся в підземеллі з Племінником. Не кожен би на це зважився. Ось Покійник нізащо не пішов би! А я сам?"
На останнє питання мені важко було відповісти. І я, щоб не думати про це, ще раз глянув на Наташиного годинника. Минуло вже двадцять хвилин.
Це було жахливо… "По-перше, очевидно, загинув Гліб, — думав я. — А по-друге, до електрички залишається зовсім мало часу. І якщо ми запізнимося й цього разу, то не дістанемося додому вже до завтрашнього ранку. А як ми повідомимо про це батьків? Ніяк! По телефону подзвонити вже не зможемо: Племінника випущено на волю! Наші мами й татки просто загинуть. Не в прямому розумінні слова, а в переносному. Хоча деякі, можливо, і в прямому. Особливо мами! За татків я потерпаю якось менше. А де ночувати? Не підемо ж ми в гості до Племінника! Може, поїхати без Гліба? Ні, неможливо. Допомогти йому? Як?!"
— З Глібом щось сталося, — з погано прихованою тривогою сказав я.
— Це через мене, — сказала Наташа. — Я винна. Тільки я!.. В лісі, в темряві, під холодним дощем, вона, як і завжди, думала про справедливість!
— О, не картай себе! — вигукнув я пошепки, щоб не чули інші.
Вона з погано прихованим переляком відсахнулася від мене.
— Ти не винна, — вже спокійно, нормальним голосом сказав я. — Це ж я замкнув Племінника у підземеллі. Правда, я не мав іншого виходу. Отже, ніхто не винен. Таке є життя!
— Се ля ві! — вигукнув Покійник. Він любив устрявати в чужу розмову.
Оце "се ля ві" було відоме кожному першокласникові, але Покійник вимовив так, наче знав французьку мову. Взагалі, після втечі з "старої дачі" він посмілішав.
— Ще можлива погоня, — сказав я.
І Покійник одразу заговорив як звичайно.
— Яка?
— Племінник!.. Ну, а якщо Гліб не повернеться, нам доведеться визволяти його!
Покійник замовк.
"Що ж робити? — міркував я. — Чи не піти в розвідку? Але тоді ми напевне запізнимося на електричку. Так, так, так… Де ж вихід? Може, мені самому залишитися, а всім мчати на станцію?"
Я запропонував це. І, затамувавши подих, чекав відповіді: залишатися самому все-таки не дуже хотілося.
— Давай удвох, — запропонував Принц Датський.
— Нехай жінки їдуть! — вигукнув я. Глянув на Покійника й додав: — І ти з ними.
Покійник не заперечував. Але Наташа не погодилася:
— Ще залишаються хвилини. Кілька хвилин… Почекаємо. Самого я тебе не залишу.
Мене! Самого! Хоч і Принц також хотів залишитися… Вона сказала про мене самого! Якби це було не в холодному лісі, а в якійсь іншій обстановці, я б, напевне, вмер від щастя. А так я залишився жити.
Хоч наступної хвилини могло видатися, що всі ми вмерли. Усі п'ятеро! Тому що ми затамували подих, прислухаючись до того, як чиїсь п'яти шльопали по калюжах і болоту. Вони шльопали дуже дзвінко… І ось з'явився Гліб. Точніше сказати, виник!
— Що у тебе в руках? — спитав я.
— Черевики… Щоб не падати… Швидше! Швидше… Погоня!
— Де?!
Ми помчали!.. Але, навіть задихаючись від бігу, я все-таки умудрився спитати Гліба:
— Він?
— Так… Дуже дякував…
— Дякував?
— Авжеж… Дуже хотів… Мене до станції… А їх, каже, уб'ю! Ну, я й… Поки він плащ…
Гліб, як завжди, не дотягував фрази. Але тут уже важко було його не зрозуміти: скільки він пережив!
"А все-таки, якби не він, взагалі б нічого не сталося! — знову стукала мені в голову на бігу вперта думка. — Виходить, все одно буде дорозслідування. Треба довести до кінця!.."
Гліб тепер був із нами, я вже за нього не хвилювався, і бажання забути все й простити кудись одразу щезло.
Так іноді бувало вдома зі мною… Якщо мама починала мене лаяти, я тікав і довго тинявся вулицями. Або сидів де-небудь у товариша. А коли повертався, мама знову бралася за мене. І тоді Костя по секрету мені говорив: "Поки тебе не було, вона хвилювалася й називала тебе ласкавими словами й ладна була простити… А от прийшов, заспокоїлася — і знову за своє. О жінки! Хто їх збагне?" Я не був жінкою. Але з Глібом у мене виходило так само, як у мами зі мною. Се ля ві!