З цією думкою я закляк на місці, став як укопаний.
Ноги мої враз, без будь-якого попередження прикипіли до землі, і хтось наскочив на мене ззаду. Але я навіть не озирнувся й не глянув, хто саме. А на того, хто наскочив на мене, наразився ще хтось… Усе сталося так, як буває на шосе, коли машина несподівано гальмує.
Я дивився вперед, крізь сосновий лісок. Він був молоденький, рідкий, і крізь нього було ясно видно, що електричка підкотила до станції не з міста, а з протилежного боку. "Виходить, та сама… яка в місто. На яку ми квапимося!" я не встиг ще як слід цьому повірити, а електричка знову гукнула й рушила.
О, як часто життя готує нам несподіванки! Події з тією ж карколомною швидкістю змінювали одна одну…
Наташа піднесла годинника до вуха, і я зауважив, що рука її тремтить. Цей дрож ураз передався мені. Але я тремтів внутрішньо, про себе, і не показував цього.
Того дня вже не вперше нас усіх кидало в дрож. Та й було чого подрижати.
— Іде… — сказала Наташа. — Я його вранці по радіо перевіряла.
Вона відірвала годинник від вуха, на яке я дивився. Ніколи досі я не помічав, що воно таке маленьке, акуратне, щільно притиснуте до волосся. Як мені хотілося, щоб воно, це вухо, почуло щось утішне, радісне!
— Трапляється, що електрички приходять раніше, — сказав я. — Особливо, якщо треба, щоб вони затримались… Це я помічав. Але ж не на чверть години! Ну, на якусь хвилину, дві…
— То що ж це було? — тужно вигукнув Покійник. — Як тоді із скелетом? Галюцинація?
— Не мудруй, — сказав я. — Поміркуємо. Сьогодні у нас…
Миронова підняла руку і квапливо, наче боячись, що її хтось випередить, підказала:
— Неділя!
— Отже, виходить…
— Вихідний день! — підказала Миронова.
Я поволі міркував:
— А у вихідні дні бувають…
— Додаткові поїзди! — квапливо закінчила мою фразу Миронова Коли треба було підказати вчительці чи взагалі начальству, вона дуже швидко міркувала.
— Саме так! — погодився я, — Це був додатковий поїзд. Електричка о сімнадцятій нуль-нуль прийде. Я ж сам бачив розклад… На станцію!
Ми знову зірвалися з місця й побігли. Я мчав швидше за всіх: мені хотілося першим переконатися, що це був справді додатковий поїзд, а не найзвичайнісінький, не той, що підлягає щоденному розкладу.
Тільки Гліб намагався мене випередити. Я зрозумів: йому хотілося відзначитися, щоб хоч чим-небудь спокутувати… Все-таки я перший підлетів до віконця каси: прагнення моє здійснилося. Та краще б воно не здійснювалося!.. Біля віконця висів металевий щит з колонками цифр і словами: "щодня", "по неділях", "далі з усіма зупинками…" Щит був розділений на дві половини: "До міста" — "З міста".
Я забігав очима по розкладу.
— Ось… звичайно! Сімнадцять нуль-нуль!
— Це з міста, — почувся за моєю спиною тихий Наташин голос.
— Як? Хіба? Не може бути! — Слова вилітали у мене з рота просто так, од хвилювання. Я й сам бачив, що Наташа мала рацію.
— А нам треба було на шістнадцять сорок п'ять! Саме ця електричка й пішла…
— Хіба? Не може бути! Як же воно…
— Наступна буде через чотири години, — сказала Наташа. — По цій лінії поїзди ходять не часто. Зовсім рідко… Особливе восени. Тому я й просила тебе подивитись… коли ми приїхали…
"Як же це могло статися?! — думав я, тупо дивлячись на розклад. Я соромився обернутися й глянути на Наташу. — Вранці я поквапився… Хотів скоріше виконати її прохання. О, яка мудра народна мудрість, яка вчить нас: поспішиш — людей насмішиш!"
Проте ніхто не сміявся.
— Ми дістанемося додому не раніше одинадцятої, — сказала Наташа. — А я обіцяла мамі о шостій або о сьомій… Не уявляю. Що з нею тепер буде. Не уявляю… Як же це так, Алику?
— Хіба не ясно? Якби він уранці уважніше подивився, ми могли б встигнути, — сказав той самий Покійник, який ще недавно прощався з життям у підвалі. — Ми поспішили б…
Які жорстокі несподіванки часом підсуває нам життя! Тепер виходило, що я в усьому винен. Про Племінника встигли забути. Забули й про те, що я, мов сміливий Данко, освітив усім шлях до Порятунку (це світло влилося в підвал, коли я підійшов до щита з словами: "Не підходити!" — й відкинув його). Забули, що я, саме я вивів усіх з підвалу, подарував усім волю і незалежність! Незалежність від Племінника, який ще невідомо скільки тримав би нас у страшному полоні.
Давно я помітив, що люди пам'ятають лише про твій останній вчинок. Можна здійснити багато великих і прекрасних справ, але якщо остання (навіть найменша!) буде поганою, запам'ятають саме її.
Плутанина з розкладом сталася вранці, але здавалося, що саме це був мій останній вчинок, і помилка, моя випадкова вранішня помилка одразу немовби перекреслила все. Тепер пам'ятали тільки про неї. Відчуття чорної несправедливості боляче ранило моє серце… Проте я не показував виду, що поранений!
Про Гліба ніхто нічого не знав. Це теж було несправедливо: адже якби він не попрохав Племінника замкнути нас, взагалі не було б ніякої страшної історії. Та я не хотів ганьбити його. "Не роби чуже горе підвалинами свого щастя!" — вчить нас народна мудрість. Так сказав тато моєму старшому братові Кості, коли той хотів запросити до театру дівчину, яка подобалась його другові. І Костя не запросив.
Розслідування ще не було завершене. Мотиви злочину ще не були з'ясовані. "Навіщо? Навіщо Глібові знадобилося…" Це запитання жорстоко мучило мене. І все ж я ніяк не виявив, що Гліб чимось завинив. Хоч ділити провину на двох завжди легше, ніж брати її всю на себе! Гліб був поруч і, здавалося, прохав: "Доручи! Доручи мені щось важке!" Він хотів спокутувати…
Наташа стояла біля віконця каси й дивилася на розклад, наче все ще перевіряла, надіялася. Вираз її обличчя був такий, що краплини дощу на її очах здавалися сльозами. Рішучість знову повернулася до мене: "Я мушу тут-таки, не відходячи від каси, щось придумати! І висушити ці краплини! І повернути усмішку її обличчю! Так, я мушу. Тоді і вона, і всі інші знову побачать у мені рятівника: люди пам'ятають про останній вчинок".
І тут… Ідея яскравою блискавкою мигнула в моєму мозкові. Але ніхто не помітив, бо це було в мозкові…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому лунає зойк з підвалу
— У вас тут є пошта? — спитав я Гліба.