Чому дід заспівав її зараз? Чи здогадався, де знаходиться? Чи почув голоси інших? А може, це було просто короткочасне просвітління свідомості, уже стільки місяців замкненої в кульці?
Сашко не знав.
На мить у душниці запала тиша – така, що чутно було, як човгають капці хранителя, котрий пішов за кулькою.
Потім тиша вибухнула голосами. Це скидалося на гуркіт прибою. Чи на волання вболівальників у останні хвилини фінального матчу. Тепер вони кричали удвічі, втричі, у десятки разів гучніше, аніж досі. Плакали, сміялися, так само просили принести свіжих суниць. Когось гукали, захлинаючись чи то від щастя, чи з безнадії. Проклинали всіх на світі. Заходились від захвату.
Дід співав.
Замиготіла і яскравіше засяяла лампочка над постом чергового. Десь здалеку коротко і зло ревонув дзвінок – раз, удруге, утретє. Загупали двері, почулося човгання підошв – і з лабіринту стелажів до посту почали вибігати хранителі. Їх виявилося несподівано багато, Сашко позадкував і надто пізно зрозумів, що от тепер усе, кінець. Зараз вони вирахують, звідки лине голос, зараз усе відкриється.
Він зрозумів раптом, що навіть те, як відреагує мама, для нього не головне.
Треба звільнити діда. Будь-якою ціною – звільнити.
– Геть з дороги! – звелів черговий, буквально відсуваючи їх до стіни. – Хтось, відведіть дітей до вільного меморію, нехай зачекають, доки все не завершиться. – Він упав у крісло і засовав "мишкою" по "килимку". – Ну от що за день сьогодні такий, у бога-душу-м-мать!.. Артеме, перевір, щоб усі входи коректно заблокувалися, опечатуємося, допоки не настане цілковитий штиль. Повідом на поверхи і ліфтмайстрові. Чорти б забрали, та ж недавно була профілактика, ну от що на них найшло!.. – Черговий помітив Сашка з Настею і Лебедем і закричав: – Ганнусю, я хіба до самого себе говорю? Чому вони досі тут?!
Сутула дебела тітка в окулярах ухопила Настю за плече й підкреслено ввічливо попросила всіх трьох іти за нею. І не переживати.
– А що тут узагалі відбувається? – поцікавився Лебідь. – Крадії залізли? Чи терористи?
– Ні, ні, це навчальна тривога. – Тітка говорила так, наче мала повен рот недовареної картоплі. – Усе гаразд. Я відведу вас до меморію, посидите там, доки відмінять тривогу.
– Точно навчальна?
– Звісно, звісно. Яка ж іще?
– Ну, мало там що. А от звідки ви знаєте, навчальна вона чи ні? Жодного ж сенсу попереджувати, що навчальна: тоді ніхто не старатиметься, якщо все не насправді.
Базікай, думав Сашко, давай, торохти, заговорюй їй зуби. Тільки б не почула…
Дід співав.
Їх мало не силою заштовхнули до меморію – порожньої кімнати, де був тільки стіл та декілька стільців. Стіни були вкриті м’якою тканиною, у дальньому кутку висіла ікона Спокутника.
– Це що за фігня, га?! – прошипів Лебідь, коли вони залишилися самі. – Тут з тобою з глузду з’їдеш, не встигнеш навіть заповіт скласти. Ти хоч би попереджав, Турухтуне. Здуріти просто!..
– Вона не пішла, – сказала Настя, присівши біля замкової шпарини.
– Як не пішла?!
– Стала, підперла стінку, розмовляє по рації.
– Блі-і-ін…
– І що говорить?
– Та тихіше ви! Каже "добре, простежу". Це, певно, за нами простежить.
– Зрозуміло, що за нами, за ким же ще.
Настя відійшла від дверей і всілася на стіл.
– Що робитимемо?
Лебідь подумав із півхвилини. Повів плечима:
– А що робимо в школі? Проситися до туалету. Розкривай свій заплічник, готуватимемося до операції "Прорив".
Вони перепакували м’яч із дідовою кулею до Сашчиної сумки, виглядала та тепер підозріло округлою, але що було робити.
– Тітка навпіл не розірветься. Значить, матимемо шанс відволікти її увагу, – заспокоїв Лебідь. – Тепер так… – Він розклав на столі купу своїх паперів, щось розглядав, гмикав. – Ні, – пробурмотів, – ясна річ, це тут не промалювали. Блін. Але якщо прикинути… "Проникне думка крізь усі завади"! Словом, – звів він голову, – ти, Зіміна, ідеш із ним. Тітку відволікати. Скажеш: живіт заболів.
– І довго нам там сидіти?
– Тобі – до останнього. А тобі, Турухтуне, – доки вона не заманить тітку до жіночої вбиральні. Якщо я правильно все собі уявляю, там на вході має бути спільна кімнатка з умивальниками…
– Що там уявляти? – здивувався Сашко. – Я був там раніше. Саме так і є.
– Гм… Ну, супер! А десь там збоку двері у службові приміщення? Га? Ну, словом, на місці розберешся.
– З чим розбиратися?!
– Коридор, бевзю ти, службовий. Себто, не заблокований. Знайдеш сходи, піднімешся на поверх угору, а звідти – до звичайних приміщень і на балкон. Тільки хутко, доки вони там не второпали, що до чого. А второпають вони, – додав Лебідь, похмуро дивлячись на сумку, звідки линула дідова пісня, – второпають вони швидко.
* * *
– Що? Що кажеш? Дуже болить? О, Господи… – Зачовгали капці. – Хлопчику, ти там як?
– Я в нормі, – запевнив Сашко. – Би за мене не турбуйтесь, я ненадовго. Ви Насті допоможіть. Вона ще зранку скаржилася, що в животі крутить. А ми її попереджали, аби не купувала той пиріжок.
Тітка голосно й безнадійно зітхнула. Вона, подумав Сашко, зараз сама втратить свідомість. От цирк.
– Чекай на мене тут, я миттю, чуєш? Тобі самому тут ходити не можна. Не можна, еге ж.
Сашко пообіцяв, що не ходитиме.
Відкрив сумку, взяв до рук м’яч – і мало не впустив. Відчуття було наче від легкого удару струмом.
Кулька вібрувала. І співала. Співала!
Сашко притиснувся губами до липкого шкіряного боку.
– Дідусю, ти не переживай. Я тебе обов’язково звідси витягну. І звідси, і взагалі, чуєш? От тільки потерпи, добре? Це я не заради мами; просто не можна, щоби таке робили з людиною, я лише зараз це зрозумів. Ще трохи, дідусю. Потерпи.
Чи почув дід? Чи почав співати трохи тихіше? Сашко не знав.
А час збігав.
Він поклав м’яч до сумки, закинув її на плече. Обережно повернув ручку й визирнув у кімнатку: пустий, залитий крижаним світлом простір. Ліворуч два дзеркала, умивальники, сміттєві бачки. Пахне суничним освіжувачем повітря.
– Господи, дитино, просто відчини мені!.. – долинало з дверей навпроти. – Ну як же я тобі допоможу, коли…
Він навшпиньки підійшов до дверей праворуч ("Службове приміщення. Стороннім вхід заборонено!"). Не зачинені. Вузький прохід, якісь стелажі, відра, швабра, пластикові пляшки з мийним засобом.