Психологічний ескіз
— Отеє наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урба-нович,— презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше — двадцяти шести літ чоловіка в духовнім вбранні.
Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.
— Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.
— Властиво, хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську с^іеку.
— Вліті по містах справді тяжко видержати.
— А ще у Відні — правдиве пекло.
— Пані добродійка проживають у Відні?
— Так, у Відні.
— Віденська курява далась і мені добре втямку.
— Так ви, отче, знаєте Відень?
— Я віденський семінарист.
— То ви, певно, останній в того розв'язаного інституту?
— Останній з дому Секержинських *,— сказав молодий сотрудник веселим тоном.
— З принципіального боку,— говорила дальше пані Євгенія,— се розв'язане ніби__неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.
— Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки, поза мертву теологічну
* Титул одної повісті Крашевського 1 ("ОзЫш г (іоти Біекіег-гупзкісп") — цей титул увійшов в поговірку у польської, а за нею і української інтелігенції в Галичині.
науку, захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.
— Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінціональних міст.
— Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини,— говорив Урбанович.
В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.
О. Урбанрвич цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.
— Пані добродійка позволять переглянути? — сказав по ,хвилі, користуючи з першої довшої паузи в бесіді, і протягнув руку по книжку.
— Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.
О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.
— Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.
— Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антиквариях.
— В кожнім разі треба грошей,— засміявся молодий чоловік.
— Се ж недороге.
— Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.
— Ви, без сумніву, жонаті?
— Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новішої школи.
— Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв'язок родинного житя, стараються передовсім. запомогти свою касу посагом жінки.
— Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.
Обоє весело засміялись.
— Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.
— Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.
— Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавіше.
Євгенія вичислила кілька новіших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.
— Принесу вам показати.
Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.
— Незвичайно симпатична жінка,— сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер власне вернула до покою.— Однак видко, що житє не все їй. усміхаєся. Якийсь сум пробивавсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється,— додав з натиском.
— Житє людське не ллється медом,— відповіла, покивуючи головою, Савина.— Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.
Розмова їх перервалася, бо Євгенія власне вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.
О. Урбанович переглянув книжки й завважав жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожжя!
— Видно, що нові течії часу сильніші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу,— відповіла тим самим тоном Євгенія.
Урбанович вибрав кілька книжок і попрощався.
Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципіальні й непринципіальні питання, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастіше приходив сам.
Одного, разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важніше діло до неї, і не помилилася.
Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайт ним виразом лицй витягнув з бічної кишені ЗБИТОК паперу.
— А се що таке цікавеньке приносите мені? — спитала Євгенія.
— Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?
— Що се?
— Проби мойого пера.
— А! — здивувалась Євгенія і протягнула руку.—Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитання?
— Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.
Він зачав читати.
Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибуття молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характеристичні епізоди початків нового життя.
Євгенія була порушена. В писанні молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважала, що, може, замало вглибляється в думки й чуття виведених в оповіданні людей.