Що це значить?
Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціональному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить-таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й на перший погляд наївна лірика.
Але чи значить це, що й від усієї нашої установки "одгонить тим же етичним критерієм"?
Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за "чисту монету"; його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється, по суті, плодом недозрілого розуму.
"Масовий" критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захвилювався, що ми, мовляв, загубили соціальний критерій. Бо і справді:
— Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового як агітатора за "Європу в лакових ботиках".
— А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?
Отже, дозвольте сказати:
— Переказувати своїми словами елементарний матеріалізм — заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не краще було б, коли б одні, як-от "масові" критики, взяли й перечитали абетку комунізму, а другі, як-то Дорошкевич, повірили нам на слово, на "їй-богу", що ми сяк-так, а все-таки розуміємось у марксизмі.
А втім, — "нет худа без добра", як говорить російська революційна література, що її радить нам згадувати наш опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадоксом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндермана: "із комуністичної літератури я читав Достоєвського й Толстого". Не тільки наші супротивники, але й не всі прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистецтво на тих ділянках, де переможено "Просвіту". Отже, з відповіддю одному з наших опонентів стикається початок дальшої, так би мовити, конструктивної, фази боротьби.
Що ж таке ця психологічна Європа, яка так лякає Дорошкевича?
Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й — в іншому плані — ідеологічна надбудова. Таким чином, оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торкаємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:
— Коли ми, припустім, беремо Ніцше, його "Моrgenröthe" і зустрічаємо такий рядок із ригведи: "єсть багато вранішніх зір, які ще не світили", то, щоби вияснити сенс присутності в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лабіринт факторів, які розташувались за тридев’ять земель від свого економічного базису.
Ми нарочито навели такий "плутаний" приклад, щоб сказати:
— "Олімп" цілком розуміє плужанськнх писарів, які ніяк не втямлять, де загубила кінці так звана психологічна Європа.
Історичний матеріалізм, як відомо, ніколи не відхиляє психологічного фактора. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті. Так що саме це слово "психологія" не таке вже страшне, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгортати абетку комунізму:
— відтіля вони узнають, що цей загадковий і неприступний їм фактор є не що інше, як жива людина, з її мислями, з її волею, з її хистами.
Таким чином, залишається ще притягти елементарну логіку й силогізувати приблизно так:
— Коли психологічний чинник діє в громадському житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але й живі люди.
Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс:
— "політичний, правовий, філософський, літературний, художній розвиток і т. д. беруть в основу економічний базис. Але вони впливають один на одного й на економічний базис".
Проте які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифруємо цей термін?
Двигуном історії є, як відомо, так званий "змінний стосунок" — людина — природа. Інакше кажучи, ми маємо справу з боротьбою громадської людини проти природи. Отже, те живе творіння, що його ми ототожнюємо з психологічним фактором, і є, по суті, громадська людина.
І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка "виштовхує людськість із "Просвіти", то, очевидно, і маємо на увазі якусь суспільну одиницю.
Ці елементарні засади про роль людини в історії нам потрібні для того, щоби запитати себе:
— Чи не дала Європа якогось типу творіння, яке — в тій пропорції, що його наділяє так званий "змінний стосунок", — і робить історію?
Ви питаєте, яка Європа? Беріть яку хочете: "минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу". Бо і справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати "вічними", але вони будуть і "мінливі". Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лабіринті надбудов.
Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психофізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів.
В цьому сенсі ми нічого по маємо проти того, щоби Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий належали до одного типу громадської людини й саме ідеального, що його нам дала Європа. І імператор Римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетарський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні один до одного.
Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в конкретному оточенні в конкретний час, буде міжкласовим явищем. І той, і другий, і п’ятий служили своєму класу. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхнього ж класу, викликала розвиток нових сил, що характеризують поняття прогресу, що мусили прийти їм на зміну й часом були їхнім антиподом, остільки між Леніним і Петром Великим можна поставити знак тотожності.
І піп Лютер, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу європейської громадської людини. І той, і другий, і п’ятий, і десятий не відривались від своєї соціальної бази, але всі вони були двигунами історії у пропорції того ж таки "змінного стосунку". Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціально-економічному й політичному ладу. Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.