Тільки ось стіна підводиться,
й гуркотять грудки об дерево,
а з-за них увесь закурений
став Зінько на дошку зламану...
З лугу легіт линув ранковий
й ворушив його чуприною,
а із чола із розбитого
кров текла, з землею змішана,
ніби в того бика гнівного,
що розсунув рогом глинище . . .
І махнув Зінько Гранатою:
руки й ноги розліталися
по дворі, як пил від вихора...
Голова ж одна відбитая
у гнилі ворота вдарила,
й вони впали й розломилися,
тільки й сам козак поранений
поточився і під яблуню
впав, неначе тяжко втомлений. ..
А години опівденної
із байраку Самгородського,
на Гетьманський шлях Чигринщини
добрий кінь козацький вилетів.
На розпущеному поводі
деревина довга метлялась:
то об землю зачеркалася,
то летіла разом з гривою
над конем, мов чорна блискавка.
Кінь вернув до неї голову,
аби персами нагнатися
на село десь перелякане
чи на байрак нашорошений...
Пролетів і зник за обрієм...
Тільки довго ще Гетьманський шлях
стугонів від тупу дального,
і гарячий порох сипався
з нехворощу придорожнього . . .
ПІСНЯ ДРУГА
"Дикие трава жалощами, а дерево з туги
к землі прихилилося" ...
Слово о Полку Ігоревім.
Місяць плине вагом-повагом
у глибінь блискучу темную,
ніби риба дивна, круглая
в сітку впала океанськую
та й провадить її водами
у безодні неміримії.
Місяць диха над Черкасами,
а над допром проясняється;
він стоїть в каміннім панцері,
скалить ґратами до місяця
і багнетами до города,
коли той вогнями кліпає
чи то сонцем обливається,
мов баклан в степу Дніпровими
ранком водами гримучими.
Гей, в'язниця ця новітняя
під землею має вогкії
вземлища все глибочезнії,
що напружилися дугами
кам'яними неохопними.
Дуги тяжко напинаються,
щоб не луснути й не бахнути,
бо держать на своїх вивихах
тягарі німі, несвіцькії
і в діл мокрий думи вдавлюють.
У однім цегловім землищі
зв'язаний Зінько поранений
клякне на змокрілім цементі.
Тьма без вікон, вогкість темная
б'є по тиші зверху краплями,
і гудки до неї з пристані
доторкаються знесилені
крізь земні великі глинища.
Та ув'язнений не слухає:
ліва нога перебитая
мозок в черепі розпалює,
і йому таке ввижається:
Із долини кам'яна гора
підвелася в хмари гостряком.
Та ріка на неї вдарила
й розколола її хвилями
і на часті дві розсунула,
що на тому й цьому березі
стали стрімко і порізнено.
А між ними посередині
води вздовж побігли з гуркотом.
І на хвилях на запінених
появився білий корабель
і в протоці, дивом зробленій,
зупинився, мов на котвиці;
палуба була застелена
вся колодачами й шаблями
кров'ю збризканими червоно;
а на боці, де перенчата,
був мішок, пашнею сповнений;
Любка ж брала її в решето
й над ножами і над шаблями
на току неначе віяла.
Не полова ж відвівалася,
а ворони чорні пурхали
і крутилися над водами
і сідали знов на палубу
і на зброї й поміж зброєю
дзьобали пшеницю віяну.
І від вороння страшенного
корабель, мов ґроно чорнеє,
потопати став поволеньки,
а Зіньчиха з гори криками
обзивалася, благаючи:
,,Птицю з корабля мерщій зганяй,
і нехай світи облітує,
а сама . . . сама до берега
прибивайся плавом, веслами,
бо двора ти в батька рідного
не сходила, не стоптала ще" . ..
І вся птиця завихрилася,
й закипіло небо крилами,
й випливло на хвилях решето,
ніби місяць кров'ю вимитий,
корабля ж і Любки не було . . .
Та й галаснула між горами
стара мати дико лунами
і в ріку на скелі охнула,
де жадібно кров розбризкану
геть злизала хвиля мутная...
Тут із себе стогін видавив,
пам'ять проясняючи Зінько;
стогін видавив тай вигукнув:
,,Де ти, смерте моя лютая,
над моєю стань в'язницею
та й удар об мури мурами ...
привали й засип гніздо старе,
моє серце бунтівничеє,
щоб завмерли в йому ріднії
голоси тяжкого присуду" . . .
И тулуба підвів гарячого,
головою в камінь вдарився
й навзнак, занімівши, витягся...
І мовчання знов у землищі
натягло незримо в цементі
струну точену, таємную ...
І прийшла Зінькові відповідь
та й від смерти тії лютої,
відчинилися у землище
чавунами двері кутії,
і ввігналися, і вскочили
слідчі, сповнені жадобою,
їх було чотири, мигали
шкіряним куценьким одягом,
ніби змії поміж скелями
чорним холодом до місяця,
коли спинами округлими
та м'ясистими погойдують.
Слідчий
"Гей, нещасний та знеможений,
чи ти чуєш і чи бачиш ти?"
А Зінько, назад відкинувшись,
на руках тримався випнутих,
мов дзвіниця з дуба давнього,
що від бурі похитнулася
і за два стовпи вхопилася,
щоб кріпитись над оградою,
як із неї дзвін лунатиме:
Зінько
"Бачу, бачу, що кривавії
привиди мене покинули,
а прийшли ви з мене витягти
обгорілу душу муками! .. "
Слідчий
"Гей, бандите, Зіньку зборений,
не прийшли сюди по душу ми,
а внесли тобі опівночі
опрощення за всі злочини,
тільки зараз нам, не криючись,
розкажи усе по совісті:
хто тебе підбив на виступи
проти влади та й совєцької? ..
З ким містечка ти підпалював,
з ким степи ти перехрещував
копитами й кулеметами?" ..
Зінько
"Гей, викручуйте у мене ви
ребра ламані й дугастії,
щоб із ліктів ваших кров моя
відривалася краплинами,
як у псів із морд замурзаних
рідина на стерві капає,
та повік не сподівайтеся,
що Зінько катам товариша
може виказати й видати! .
Слідчий
"А візьміть його під чоботи,
хай інакше свого голосу
нам покаже молодецького,
отаманського, козацького!"
Та взяли його та й мучили:
два у спину обпиралися
коліньми і руки рубані
вивертали, назад ламлячи,
а другії два, засапавшись,
в чорну рану закаблуками
товкли мовчки, зуби скалячи;
кров з ноги на стіни бризкала
й на халяви поваксовані
цих суддів з глухої півночі.
А Зінько під ними, витягшись,
зуби вціпив жовтії свої
у краї товстого цементу,
що стирчав там із вибоїни;
в нього жили в шиї видулись
та й уперлися у щелепи,
щоб страшенний крик не вирвався,
від якого й камінь тріскає. ..
Тільки вземлище розкотисто
гоготало, як загонили
на той світ життя замучене.
Так і явір на Полтавщині,
чужим вітром розхилитаний
ще за Шведчини колишньої,
страшно стогне з ґрунту гуками
все коріннями бугристими,
мов ланцями стопудовими
і під наші битії шляхи,
густо кров'ю позаливані! ..
Зінько
"Гей, пустіте, муки витримать
не здолаю до останнього" ...
Слідчий
"Не здолаєш? . . Ну, то спільників
видавай нам і виказуй нам..."