Сокіл в орла та й питається,
Чим же цей світ прикрашається? ...
Народна пісня.
Ми бандітов разобйом,
на Україну жить пойдьом ...
На Украінє добре жить:
є што шамать, є што піть
красних девушек любіть,
можна й дєнєжок нажить ...
Червоноармійська пісня 1919 р.
Ой хто то йде, ой хто то йде?
— Білоруси, білоруси ...
А що вони несуть, а що вони несуть?
— На цілий світ свою кривду!
Янко Купала.
А мої ти куряни свідоми кмети...
Слово о Полку Ігоревім.
ПІСНЯ ПЕРША
Самгородок спав у зелені, (
світова зоря втомилася,
в тумані над лісом кублилась;
та об вікна півні голосно
в сонці сталеними дзьобами
із горища ще не стукали,
ще нікого не полохали.
Тільки в хаті аж край селища
аж від степу вітровійного,
світло з вікон на подвір'я б'є;
а в подвір'ї старосвіцькому
Міцно кінь до льоху прип'ятий
вибиває ями чорнії
копитами аж по черево;
піна з нього тепла падає,
наче сніг шматками білими,
потім знов і знов змітається
гривою важкою, довгою,
ніби ріками падучими,
що дві скелі обполіскують,
двоє колін коня доброго . . .
Сивоусий козак в хаті, гей,
біля столу обпирається,
в нього шабля аж до чобота
хижо з брязком вигинається,
а револьвер біля пояса
і ґранати три почеплено;
і на спину звисла китиця
з шапки чорної, козацької,
мов калини ґроно повнеє
із гіллям лягло обтяженим
уздовж грядки чорноземної . . .
Він мовляє словом-погуком
до господарки бентежної:
"Гей, Зіньчихо, жоно сивая,
ти, дружино щировірная,
відчиняй но скриню давнюю
й сорочки давай попранії
у ставку на білім камені,
що його пригнали лебеді
і великі води травневі
із вершини нам до берега,
та й буди дочку єдиную,
ту дитину чорнобривую:
тут я з вами попрощаюся,
Попрощаюся й до гриви знов
коня змученого втечею
припаду холодним розпачем,
і шлях ляже порозбиваний
вже в ліси густі Макіївські" . . .
Важко віко відчиняючи
скрині давньої, дубової,
жінка злякано питається:
"Ой, мій мужу невгамований,
куди спішиш та ще й квапишся,
що до столу не прихилишся
й хліба й соли все цураєшся ? ..
Може скажеш, може й вимовиш,
який вітер, який птах тобі
ніс коника легконогого
аж на ріднеє родовище,
що убавив навіть щирости
слово добрее промовити
в рідній хаті із родиною?"
— "Гей, Зіньчихо, жоно сивая,
таж дружино щировірная,
з сорочками швидше порайся,
бо за мною три гонитви йде:
щонайпершая від півночі,
а другая вже від Смілої,
а що третяя великая,
то від лісу Чигиринського.
Козаки мої порубані
простяглися там під соснами,
мов дуби вночі злодіями
сокирами з пнів повалені,
і в них рани зараз ятряться
на ввесь край наш недомучений.
І я біг конем від ворога,
аж крізь серце бурі віяли
й вивівали слова дружнії,
і не маю тепер жадного
Щось до серця тобі мовити" ...
"Тату, тату подивітеся
у вікно на наше дворище..."
зашептала Любка злякано;
вже давно вона зірвалася
із постелі та дівочої
й до вікна впадала гаряче
і очима видивлялася ...
Вже й півні з-під стріхи кидати
почали дзвінкими гуками
в світову зорю над берегом.
И білий дим із неї віявся
на село й на степ невидимий,
й Любці косу всю осяяв він
і тих вершників, що з вулиці
набігали в двір відчинений
та й гули круг хати тупотом. . .
А в повітрі розпливався дим
і від нього розвиднялося.
— "Гей, Зіньчихо, жоно сивая,
та ще й дочко моя милая,
припадайте грудьми-персами
до долівки, в камінь збитої,
та й лежіть до світла денного,
бо на нашу працю ласії
заволоки хижі з півночі
оточили нас ізокола
та й знадвору будуть кулями
пробивати стіни ветхії
і мене ... Мене влучатимуть ...
Аж як люди позбігаються
та й на вариво-видовисько,
я поріг покину батьківський,
бо як зараз тільки видастесь
у ворожі лапи згарячу —
осоромить серед дворища
вас Москва до вух запінена!"
А в дворі надворі гуркали
та свистіли дикі вигуки:
,,Вихаді, бандіт, на вуліцу,
нє то вигонім ґранатамі!"
Та й упала Любка бідная
перед батечком навколішки,
як колись було маленькою
припадала та й на Святвечір
перед тихою лямпадкою ...
Ой упала та й приклякнула
і тужила, примовляючи:
"Рідний батьку, ясний соколе,
покинь тихую оселю цю,
а в оселі мене з ненькою,
бо й двора я не сходила ще
і найпершої дівоцької
не зносила ще сорочки я" ...
— "Дочко, дочко нерозумная,
що ти змислила, що здумала,
отакеє мені мовивши?"
"Рідний батьку, ясний соколе,
та нехай мені на голову
нині ранком не роса спаде
серед двору в нас із яблуні,
а наруга найчорнішая
між жінками Самгородськими,
ще аби хоч раз побачити
сонця схід з-за лісу нашого!"
І хитнувся на ногах Зінько,
ніби граб старий між липами
на просіці в лісі вогкому,
як зачув у своїм корені
дзвін заліза, змаху вгачений:
"Та не єсть бо ти могутнього
роду роботящого дочка,
тільки єсть бо ти підкинута
від вовчиці сучка лютая
до порогу дому нашого,
що вкусила різом-іклами
ти за серце моє батьківське
в час-добу таку пекельную!"
І неначе п'яний винами
він гукнуЕ з шаленим розпачем:
"Хай же буде отут проклята
моя зброя отаманськая!"
Та й узяв Зінько з-за пояса
револьвера та німецького
і з усього маху гнівного
кинув ним на діл трамбований, —
і у хаті несподівано
з долу пострілом шарахнуло,
і нікому не призначена
куля дівчину поцілила,
що без гуку і без стогону
впала тихо, МОЕ підкошена.
І Зіньчиха занімілая
над розчиненою скринею
як побачила, як охнула,
так додолу й поточилася
та й осіла, коливаючись,
біля ніг дитини вбитої.
Так і птиця міцно кігтями,
як їй очі повиколюють,
ухопившись за обапола
хилитається й вимахує
проти вітру крильми кволими.
А в дворі надворі вигуки
та іржання коней змилених
ранок лунами полохали ...
І неначе револьверові
переляканому в відповідь
враз тіпнуло страшно хатою
від лежанки аж до сволока:
й вікна з лутками, як з блискавки,
на вогні вдуло всередину,
біля Любки впала навзнаком
її мати закривавлена,
в неї коси простелилися,
склом побитим пересипані
під рознесеними рямами ...
Це Зінько у мить єдиную
вловив оком розгаряченим,
бо стіна, знадвору зірвана,
геть із спризьбою високою
вже на нього впала з грюкотом
і в густій сховала куряві
під колодами та глиною...
І кацапи разом рушили
у пробій важкий задимлений,
і тягли із скрині давньої
сорочки жіночі білені
й у полотнах довгих плутались,
й серед двору в порох падали...
Страница 1 из 3 Следующая Последняя »