В лісах біля своєї пасіки він зустрів Тетянку і в її зеленкуватих очах, що під віями здавались карими, прочитав свою судьбу. Ніколи він більше не мав таких вечорів, як ті, коли між літом і осінню зупинився вересень, коли уста її запахли чорнобривцями, а босі ноженята — нечуйвітром, опеньками і росою. А як вона уміла заспівати, припавши вухом до його грудей:
Стрічай, лебідонько Свого лебедонька. А на його грудях Моя головонька...
А як вона била його по руках, коли вони тягнулись до персів, і казала, щоб він не був іродом. Він одповідав, що не буде іродом, показував їй стожари чи летючу зірку, вона вбирала їх під вії, а він знову тягнувся до дівочої пазухи і знову хукав на пальці.
А коли постаріла, зморшками взялась осінь, коли в золотінь дібров увійшли тумани і сполоханість, якогось вечора з-за обгородженого пасічиська забілів полотняними шатами його батько, і зараз на ньому метлялися гидомирні з двома ширінками штани; коли вони починали обстріпуватись і пухиритись на колінах, старий переодягав їх ззаду наперед, бо так і треба шанувати одежинку. А що тут дві ширінки — то байдуже, бо не навиду вони, а прикриваються довгою сорочкою. Господар!
Він став проти них, мов кущ туману, і довго мовчки вдивлявся у дівчину, обміряв і очима, і жорстким скрипучим мохом брів її обличчя, і груди, і босі ноженята, а далі буркнув:
— Ти ж чия будеш? Не Жайворонкова?
— Жайворонкова,— співуче зітхнула Тетянка і перевела погляд на далеку зірку, що надала за ліси.
— А ти, дівко, не боїшся поговору і гріха?
— Тату, я її люблю...— вступився за кохану.
— Таку можна полюбити — породу вгадую,— погодився батько.— Вона могла б тобі і доброю робітницею бути, і дітей наплодити, аби в неї, окрім личка й голосу, ще й земелька була. Я тобі вже знайшов маєтну наречену.
— Тату!
— Не татуй, коли старші говорять. Я свого слова не перециганю,— насварився важенною палицею і заговорив до Тетянки: — Отож, дівчино, хоча і жаль тебе, та родичатися нам ніяк не випадає. Коли ж ти увійшла в гріх, дам карбованця, щоб до якоїсь чаклунки сходила. Я не хочу ні твоїх сліз на мою голову, ні твоєї пригулі в пелені... Колись за таке діло дівчат у Дунаї топили.
— Як ви смієте, дядьку, таке говорити?! — кигикнула, мов підбита чайка.
— А чого ж мені не сміти? — добивав своєю розсудливістю.— Хіба я не знаю, що біля краси вроджується гріх? Грішила Єва у раю, грішить і ваша сестра на землі, а терпимо найбільше ми. Так що йди, дівко, додому і підшукай іншу пару. Ну, а коли вийдеш заміж і після цього не перегорить любов до мого дурня, тоді ще зможеш зустрітися з ним на жировиську.
— Хіба ж ви не бачите, що вона як сонце!
— А ти знаєш, дурню, що навіть із сонця решета не зробиш.
І хоч як благав батька, той затявся на своєму: "По любові можуть женитися або безпросвітні дурні, або великі пани, що проживають на готовизні. А нам треба на земельку, на маєтність стягатись". І окрутив його на високоплечій, стегнастій дівці багатого кабанника, в якої і уста, і ноги завжди пахли товченою бараболею. Давидові за все подружнє життя ні разу не забажалось, щоб її голова припала до його грудей.
Посумувала, посумувала його душа, скоцюрбилась, мов порожня калитка, і теж потяглася до батьківського грошелюбства і крутійства.
Поволі він заселив своє нутро неситством, скупарством і мав би немалий спадок, аби не революція. Вона лишила йому тільки десять десятин, решту віддала бідноті. А потім не стало й останніх десятин: сам заніс їх у колгосп, щоб не потрапити в списки. От і залишився в нього один город і прицвинтарна ділянка. От і розкошуй на них, як хочеш і скільки хочеш. Правда, голодний рік не зобидив їх: продавали картоплю по сто п’ятдесят карбованців за пуд, стільки за місяць і вчитель не заробляв. Але хіба це справжня комерція? Більшовики й самі не навчилися торгувати, і другим не дають.
А от любити стали зараз ніби краще, навіть його Артемон одружується не на багатстві, а на красі... Тільки що з того? Не хоче краса виходити за нього; умовлянням, і силою, і кулаками женуть її до шлюбу, а вона упирається, як може... Ні разу в їхній двір не приходила красива наречена, ні разу. А багатих було — хоч греблю гати.
Перебираючи сніг на могилі, пальці заплутались у якомусь цупкому стеблі. Розірвав його. Кілька хрещиків пругкого непромерзлого барвінку затремтіли на долоні, взялися місячною блакитнавістю і перенесли до тих вечорів, коли між літом і осінню зупинився вересень... А може, й не було того вересня і тих ноженят, що пахли нечуйвітром, опеньками і росою?.. Тільки цвинтарна бараболя пахне йому тепер, хоча нею Васюти навіть свиней не годують.
Він підніс барвінок до обличчя. Лише намороззю, лише метелицею пахло це тривожне зілля, що тримає в собі і дівочу ніжність, і могильний смуток. Давид наче крізь сон почув, як заскиглили старі двері цвинтарної каплиці, і поки це скигління дійшло до його розуму, на дорозі забовваніла висока постать титаря Югина Холоденка. Тікати вже було запізно. Давид обережно притиснувся до стовбура груші,— може, задуманий титар не помітить його. Югин порівнявся з Давидом і вже тоді, коли здавалося, що промине його, обернувся і співчутливо запитав:
— Не замерз, Давиде? Хоча ти в кожусі.
Чого, чого, а насмішок Давид не терпів.
— Що тобі, прискіпливий, треба?
В очах Югина затремтіли веселі скалочки місяця:
— Та нічого. Не перетрудився, несучи хреста?
Хтось за спину Давидові сипнув жменю мурахів, ховаючи погляд од Югина, тихо відповів:
— То не я, то Артемон вирвав його.
— Я так і знав.
— Чи не забагато знаєш ти? — скидаючи противний острах і холод з плечей, неприязно подивився на видовжене, горбоносе й одверте обличчя титаря.
— Для себе — мало, для когось, може, й забагато,— відповів отим натяком, що вколупне і серце, і печінки.
— Того й ходиш отут ночами?
— Я ходив до святих,— махнув рукою на каплицю і насмішкувато глянув на Давида.
— До святих, до святих! — перекривив Югина.— А хто ж їх обікрав у голод, у двадцять першому році?
Титар обурився, наче поблід і, мов тур, став проти супротивника:
— Стерво ж ти, Давиде. Я взяв золото від богів, щоб не вмирали з голоду люди.