А чого ж він, як пан Твардовський, завис між небом і землею? Пора, пора, перебравши десятки різних доріг, вибрати останню. Як йому тепер потрібна Софіїна рука, Софіїна думка, Софіїне слово! Це, може, зараз навіть більше потрібно, ніж сама любов. Та, головне, він непотрібний, бо що може дати їй? Нову тінь на її обрис? Бо хто забуде, перекреслить минуле вбивці й найманця? Як тяжко заплутався він у сітях часу. І все одно треба щось робити, щоб не здохнути вбивцею і найманцем. Але знову ж — хто повірить тобі? Хто?! Зачароване коло? Ні, прокляте коло!
Біля будинку громадського господарства його шанобливо стрічають староста Анань Шпитько і Омелян Безкоровайний, на поясі якого то дзвеніли, то здригались комірницькі ключі. Омелян тепер кожним рухом-показує свою відданість, хоча від нього Снігурський зажадав тільки одного, щоб не роздзвонив по селу, хто він є.
— А гера крайсляндвірта не буде? — підіймає Шпитько пожмаковані калитки повік, за якими розтікаються мідяки очей. Як виразно підфальшивило їх багаторічне гендлювання, і не щетина, а вбогий мох на його підборідді теж здається фальшивим.
— Пан крайсляндвірт доручив мені поговорити з хліборобами. Ви невдоволені?
— Господь з вами! — злякано вигукнув староста.— Ми ж так поважаємо, так поважаємо вас, біля вас і в нас перечищаються мізки,— зашелестів червою догідливих, липкуватих слів.
— Може, пан спочатку пообідають? — видобув найвідданішу посмішку Омелян.— Ми для дорогого гостя приготували свіженького валашка. Та й вам чогось із перцем треба, бо ж застудились.
— А люди зібралися?
— Прийшло чоловік із двадцять. Коли скажете, ще гукнемо: десяцькі на місці.
— Поки що обійдемось. Невже це правда, що люди відмовляються від землі?
— Істинно так,— насупився Омелян.— Подуріли дядьки, а чого — й сам не доберу. Раніше дядько і в Сибір, і в Бразілію, і в саме пекло ліз по земельку, а тепер дома не хоче брати її. Перекапустився світ, їй-бо, перекапустився.
— Списочок є тих, що прийшли?
— Я зараз сочиню! — вихопив з кишені німецького блокнота й олівця.
Селяни насторожено зустріли Снігурського. Він сів за стіл, вийняв списочок, що його "сочинив" Безкоровайний, і заговорив, як колись, коли ще був учителем, що таке для хлібороба земля. І його слово почало доходити, викликало увагу, з очей потроху стали зникати скоринки наморозі, але все це одразу зруйнувалось запитанням, чого селяни відмовляються од наділів. Хлібороби заворушились, зашепотіли своє, але ніхто не захотів говорити.
Тоді Снігурський заглянув у списочок, знайшов проти одного прізвища поміточку "титар".
— От що ви скажете на це, добродію Холоденко?
З ослона підвівся сивоголовий статечний чолов’яга. Він глянув поверх Снігурського, занудьгував усім обличчям.
— Що ж мені вам казати? На мої літа, пане, і городу вистачить. Ми з жінкою люди не загребущі, ми не хочемо ні наділів, ні хуторів.
Селяни засміялись, а Снігурський нахмурився.
— Те саме і пан Литвинчук думає?
— Та який я пан? — знехотя заговорив статурний Саливон.— 3 панів натурподатки не беруть, а з нас, пробачте, луплять. Наділу ж ніяк не можу взяти, бо не маю ні худоби, ні реманенту. Всю мою худобу, курей, значить, нові господарі перемогли, а з реманента маю тільки сапу і лопату.
— І Трохим Яременко не хоче землі?
Підвівся глинокоп Трохим, і щось тривожне обізвалося в душі Снігурського: десь він бачив його. Але де?
— Я тепер, пане, маю свіжу копійчину з гончарства,— коротко відповів чоловік, а очі його доскіпливо штурхали й свердлили "пана".
"Десь я стрічався із ним". І туман давнини прибився до нього. Снігурський бачив, що дядьки хитрують, але ніяк не міг збагнути, чого вони так огинаються. І тоді він знову звернувся до титаря, вірячи його очам.
— От скажіть, пане Холоденко, коли ви більше мали хліба — в колгоспі чи в своєму господарстві?
— У своєму господарстві,— подумавши, відповів титар.
— І ви не грішите на колгосп?
— Спочатку грішив, а як вибрали головою Туровця, перестав.
— Але чого?! Ви ж самі сказали, що на своєму господарстві мали більше святого хліба.
— Воно-то так, пане. Але подумайте ще інакше! До революції у нашому селі було з сімсот таких господарів, як я. А хто з їхніх дітей пішов у науку? Лише одна Софія Снігурська вивчилась на вчительку. А тепер у нас тільки з вищою освітою з півсотні не вбереш. Та й середню школу, вважайте, гімназію, ми маємо не в повіті, а в своєму селі. І до лікарні теж не треба їхати двадцять п’ять верст...
— З наукою і медициною мені усе зрозуміло, та з хлібом щось не виходить у вас. А голова ж усьому — хліб!
— І з хлібом, пане, вийде. Неодмінно вийде! То ще наші діти, які виростали на півдесятинках, не навчились, як треба, ходити біля тисяч гектарів. Але неодмінно навчаться, бо це ж наші діти, а не зайди.
— Людоньки, а ви знаєте, з ким ми говоримо?! — неждано скрикнув Трохим Яременко.— Та це ж Мирон Снігурський, який у банді був!
Мертва насторожена тиша обпекла Снігурського, проштрикнула десятками очей. І він стояв під їхнім судом, як на страшному суді, хоча тепер, при німецькій владі, не вони, а він мав право судді. І, розгублений, знічений, не міг знайти жодного слова ні судді, ні підсудного. Не дай боже ще комусь стояти отак перед судом людських очей! А тим часом староста, голова громадського господарства і два десяцькі вчепилися в Трохима Яременка і почали крутити й викручувати йому руки. Виборсуючись, чоловік іще кинув Снігурському:
— В двадцять першому році, пане, ви засипали мене жомом, а тепер приїхали засипати землею?! Не вийде по-вашому! Із рук недоломків ніхто не візьме своєї землі!
— Замовчи, не галамагай, нескребо! — засичав на нього Омелян.— В кримінальній поліції розкажеш свої ідеї!
— Відпустіть його,— тоскно мовив Снігурський.
— Але чого?! — не зрозумів Омелян.— Він так угнівив нас.
— Я завинив перед ним колись, то не хочу бути винним ще й тепер,— і він швидко вийшов з приміщення.
Надворі з обвислих хмар вітер вишарпнув сніжок, і на шляху стогнали дерева, як стогнала його розтривожена душа. Який великий світ, а нема де подітись у ньому грішнику. А з якими колись надіями він приїжджав у це село, де його очікували молоді верби, молоді очі, молода зірниця і любий шепіт у лужку, що зеленів і цвів одразу ж за городом. Тепер він кілька разів підходив до постарілих верб, постарілої хати Софії, а на лужок, де вечорами творилась повість його кохання, не заглянув жодного разу. Весною на цьому лужку, де росами ряхтів латач, Софіїна мати білила полотна, показувала зятю оту двадцятку, що піде їм на сорочки та на білизну. Уже немає й Софіїної матері, а він давно носить білизну із штучного шовку, і все в нього вийшло штучне, тільки біль справжній. Давні видива зруйнували Омелян і Ананій. Вони, розпашілі, лихі, вискочили з приміщення і чотирма руками вчепилися в нього: