"Спідлене серце, та й більш нічого не скажеш про цього дрібнюсінького правителя".
— Не хочу.
— Гаразд,— щось подумав своє і великодушно посміхнувся: — А в мене будеш наймичкою служити?
Дівчина злякано поточилась до самого одвірка, поширила очі.
— Ти що, не чуєш? — розтягує губи Артемон, думаючи, що дівчина заточилась од несподіваного щастя.— Будеш служити наймичкою в мене?
— Не буду,— тихо відповіла Тетянка і знову по самі очі запнулася хустиною.
— Чого ж? — здивувався, нахмурився поліцай.
Дівчина тоскно поглянула поверх нього, зирнула на піч, де покрученим корчем лежав Давид.
— Говори ж!
— Бо ви людей убивали.
Тепер одхилився Артемон, наче його вдарили по макоїдах, стиснув кулаки:
— Ти як заговорила?! Ану, геть звідси, нікчемо! Вона, сибірка, судити прийшла мене! Геть! Бо як дам, то сонце вискочить з очей! І зараз же збирай свої лахи в дорогу!
Дівчина напівобернулась, вдарившись головою в двері, наосліп вийшла з хати, і вже знадвору Давид почув її плач. А може, то плакала минувшина його?..
— І ви, дядьку, ідіть! Навчили доньку! Не знаю, куди ця наука занесе її і вас, а тут може лишитись вашого — одна відумерщина**,— ніяк не може заспокоїтися Артемон.
Давид зліз із печі. Босий, розкуйовджений, пішов до дверей, з його одежі закапало мертве зерно, а в голові стояв дівочий плач. Він поніс цей плач до того, хто колись був його сином, якого він, хоча й зрідка, теж гойдав і в колисці, і носив на руках.
Артемон невдоволено поглянув на батька:
— Чого ви шпуркуєте босим? Шукаєте хвороби на ноги?
— Коли б тільки ногами обійшлося.
— То чого вам? — аж позеленів Артемон: босі ноги батька нагадали йому розстріляних, з яких зривали одежу і взуття.
— Артемоне, втихомирся, зілляй гнів і не жени дівчину до тих, хто прислуговує смерті.
— То чого?! — здивувався і знову обурився син.— Ще ви в мої справи докиньте свого мудрування.
Давид чув, як дерев’яніло його тіло, і тільки живим у ньому був дівочий плач.
— Прошу тебе, коли хочеш, навіть благаю, не посилай такої краси до жандарма.
— Ким же доводиться вам ця краса? — незрозуміло заворушив пітними зморшками на чолі. Враз по ятаганистих щелепах його потекла така усмішка чи насмішка, яку хотілося змісити кулаками.— Он воно що!.. Значить, ніжності різні! Значить, у старості теж щось буває,— і рішуче простягнув руку до Саливона: — Що ж, дядьку, будемо сватами — сьогодні чи завтра вранці тихцем приносьте чотири золоті п’ятірки і залишитеся дома зі своєю тонкослізкою, коли вже так хоче мій батько.
— Ти кажеш, чотири золоті п’ятірки? — розгублено перепитав Саливон.
— Можете — дві десятки,— розліпив, як задавнену рану, тонкі вуста Омелян і залишився задоволений своїм дотепом.— Це все одно.
— Де ж я золото візьму? — похилив Саливон оту голову, з якої можна б картини писати.
— А це вже ваше діло,— відрізав Омелян.— Ми тобі по-доброму пособити хочемо.
Та Саливон заговорив не до Омеляна:
— Артемоне, я тобі свої руки під заставу віддам,— застогнав і заточився чоловік.
— Як це — свої руки віддасте? — спочатку не зрозумів Артемон і згадав картину з безрукою жінкою, яку так розхвалювали за красу. Теж знайшли красу у каліки, а ще й учені.
Саливон подивився на свої многотрудні затяжкі від золота хлібів руки, зітхнув, щось згадав, і обличчя його взялось невимовною скорботою:
— Буду робити ними тобі все, що скажеш,— і на подвір’ї, і в степу, і в лісі.
— Ха! В лісі! — злісно перекривив чоловіка Артемон.— Спасибі — порадували! Там ваші руки знадобляться не мені, а партизанам.
— Так не маю я золота, тільки маю один зуб золотий. Хочеш, ось зараз із корнем обценьками вирву тобі.
— Залишайте, дядьку, і зуба, і кореня, і м’ясо коло нього собі, а сюди приносьте, що сказано. Мені треба теж когось підмазати, щоб зробити це діло. Тепер задурно і земля не крутиться, також порозумнішала!
В очі Саливона зайшов такий відчай, що він уже но бачив нікого перед собою.
— Оце і все? — запитав стіну, чи Гітлера на ній, чи далечінь.
— Оце, дядьку, і все. Та й прощавайте до ранку, бо потім пізно буде.
Саливон ще щось важився сказати, та не зміг, похилився, мов осінній соняшник, і поніс в одвірок свою заважку голову, яку можна було б вмальовувати в картини. Відчиняються, зачиняються двері, а в хаті лишається горе.
От і відходять од порога його кроки і її плач. Давид почув їх, шарпнув темне крило ковдри, припав до вікна. Обрис Саливона і обрис Тетянки, чи обрис його судьби, зникав у холоднім місячнім смутку...
— Тату, простудитесь, подумайте про це, вже уносячи здоров’я.
— Спасибі, що дбаєш про нього,— додивлявся, як ніч забирала обриси Тетянки, чи його судьби.
Омелян і Артемон ще мовчки випили по чарці і взялися за гвинтівки.
— Тату, ви трохи приберіть на столі, а ми підемо на службу...
І знов од порога майнули обриси двох постатей, бодай вони ніколи не поверталися. Прибитий розум не знав, що робити йому, гаряче борсався у тенетах, як риба в сітці, а в плечі вмелювались і вмелювались жорна холоднечі. Він думав про Саливонову доньку, як про свою Тетяну, і роки змішувались у голові, мов каміння у грохоті. А які в неї очі? Теж зеленкуваті?.. І чи знає вона ту пісню: "Стрічай, лебідонько, свого лебедонька. А на його грудях моя голівонька"? І заболіли груди, саме там, де колись спочивали дівочі коси. Чи, може, й цього не було в нього, як нема нічого доброго тепер.
Він зупинився проти повішеного на гвіздку ліхтаря, бережно охопив його закіптюжену голову двома руками, зняв із стіни, засвітив, похапцем накинув на плечі кожуха і вийшов із хати, на варті якої стояли промерзлі, потріскані янголи. Німувала вулиця, німували хати, і зорі стояли над ними, як сльози на дівочих віях. Скрадаючись, Давид пішов до свого передпотопного, та на диво сухого льоху, що тепер теж був замкнутий європейськими іксами і ігреками. По східцях, зроблених з плескатого річкового каменю, опустився у черево льоху, де в боднях восковіло і бралось іржею сало, де попискувала квашена антонівка, де пахло грибами, задубілим медом, січеною капустою, старим деревом і прадавніми роками, де хміль висів на стінах, як відрізані дівочі коси. Під ногами затужив річковий пісок, а тінь голови вдарилася в підпору льоху.