Ось якою була та гуманна філософія, яку несло нам XIX століття. Ось яким був той світогляд, який і досі панує в головах його жалюгідних епігонів.
Коли ж ви думаєте, що цитованих вгорі взірців того кретинізму не можна перевищити, то помиляєтеся...
Одним з божків сучасного й минулого радикалізму був Михайло Павлик. З нагоди його ювілею його прихильники писали про нього, що стоїть він, немов "великомученик народу і синонім героїзму" серед "всіх великих людей в ряду, який починається Ісусом". Сам про себе, з характеристичною демократам скромністю, писав, що має в собі "гостре почуття правди, лагідність і завзятість, делікатність і добрість". Був великим поступовцем і в своїм творі "Ребенщукова Тетяна" висловив думку, що ліпше було б, коли б люди не брали церковних шлюбів, а "парувалися як птахи"...
І ось цей геній дає фундаментальну, наскрізь перейняту загальнолюдською етикою, відповідь на питання, – що робити, коли всякі "варвари", ті Петри чи Аттіли, "не послухають голосу науки і не змінять під її впливом своєї духової породи"? Що тоді? Може, як Величко, або автор "Історії Русів", або стародавні князі, чи інші "варвари" – приректи їм помсту? Але де! Наш лагідний гуманіст і прихильник пташиного парування відповідає інакше. Згідно з цілою філософією свого радикально-соціалістичного оточення, він віщує, що тоді тим ненаверненим грішникам треба прощати! І вказує на себе, що теж "прощає своїм просвіченим землякам не лише тяжкі кривди, заподіяні ними мені, але простив я моїм просвіченим землякам навіть тяжкі кривди, заподіяні моєму народу".
Цитуючи ці слова, Франко в’їдливо додає: "Се вже справді верх гуманності, до якої не підіймався навіть Сам Христос, бо ж Він простив тільки тим, що мучили Його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішну і безплатний опал в вогні вічнім".59) Так "хоча й коротко, але велми прикро й досадительно", як сказав би Величко, пише Іван Франко про радикального божка і його "етику".
Навів я цей вислів не як жарт. Цей "жарт" практично характеризує те духовне підніжжя, з якого виросли наші корифеї "поступу" і "вселюдської справедливості", що "традиції" моральних сифілітиків прагнуть прищепити здоровій нації.
Порівняйте всепрощаючу дурійку Павлика з такими словами князя Ізяслава з XII віку: – "Аби Бог дав здоров'я, а помста буде", і побачите ту духову прірву, яка ділить дві епохи, дві традиції. Люди тої старої епохи сподівалися не на "науку", не на "поступ", не на благодушність звичаїв, не на напоумлення Аттіл, чи уморальнення "поганих половців", не на загальнолюдську етику, лише на власну духовну і фізичну силу. Механізм цієї сили в житті не був для них чимось аномальним, лише законом, даним життю Богом. Вони твердо вірили та сповідували (бо це "признает умний всякий"), – що і "всякоє твореніє" має "право боронити своє буття, власність і свободу" та що "на те йому і дані самою природою, або Творцем його достатні знаряди або способи"60), щоб їх удосконалити, щоб стати самому відпорним.
А Величко пише: "коли ж если безсловеснії звірі, будучи в запертю, при всякім довольстві от господ своїх, натуральним правом звикли все те довольство уничтожати, і всяким способом, вожделінної собі ищучи свободи, яритися і устромлятися на їх, господ своїх, то коє диво і який гріх" – коли подібне зробить в потребі людина?61) А всім противникам "зоологічного націоналізму" радимо прочитати слова одного з найбільших людей, якого дала наша земля: "всі народи боронять життя своє і свободу, і звірі, і птахи роблять те саме. На те Бог дав їм зуби і пазурі".62)
Є народи-пани і народи-плебеї, або як цих останніх зве Шпенґлер, фелахи. Шевченко їх означає теж своєю назвою. Плебеїв – називає "свинопасами", "гречкосіями", народи панські – "лицарськими синами", "козаками", як особливий людський тип, створений панувати, не над кимсь, а на своїй землі; бути суб'єктом життя, не його об'єктом, не глиною в чужих руках, не "сміттям" і "гряззю". Мотивом чину цього типу людини, була "слава", і її здобуття. Мучить її найбільше не економічна "кривда", а відібрання свободи, зганьблення, те, що "у ярмах лицарські сини".63)
Цей поділ на "лицарів" і "свинопасів" серед народів, на аристократів, панів і плебеїв – не є поділом класовим, соціальним, лише – психологічним, типологічним. Кожний народ представляє, в певні хвилини, його провідна верства. Вона може складатися – з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів, або "селянсько-робітничої" бюрократії, – це все рівно. Наприклад, напередодні великої революції 1789 року, знуджена пануванням і спрагла матеріальних утіх, французька феодальна аристократія – хилилася вже до феллахського типу. Так само козацька аристократія в Україні – виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенків стає типом плебейським за панів Халявських і Довгочхунів.
Для розрізнення цих двох типів, ніщо не є таким добрим пробним каменем, як їх відношення до суспільно-політичного ідеалу. Плебея – пізнаєте по його тузі за "соціальною справедливістю", за рівністю (хоч би під тираном). Пана – пізнаємо по його тузі за свободою, все рівно якою ціною. Любов селян до "батюшки царя", який їх охоронить проти панів, або старшин – це любов плебея. А луна її бринить у звеличенні царату Драгомановим, у припаданні наших соціалістів до ніг більшовицького царя, що "все ж таки зробив дещо позитивного в Україні" ("Трудова Україна"). Плебея пізнаєте, особливо, і по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства...
Цей суто "свинопасівський" світогляд цілком опанував нашу ліберальну інтелігенцію минулого віку. Навіть історик Костомаров уважав державу передусім за знаряддя насильства, вона повстала як "плід завоювань".64) Відомо, що антидержавний, наскрізь анархічний ідеал проповідував і Драгоманов. Антидержавний характер носить і концепція Липинського – "трьох Русей". Все, що було сполучене з вищою формою народної організації – з державою, уявлялося нашій інтелігенції як прояв насильства; їх разив "інстинкт державного насильства", натомість вабила мрячна утопія "народоправства".65) Так і "в історичній концепції Грушевського, змагання до витворення власної держави й взагалі державницькі стремління, стоять на другому плані супроти стремлінь народних мас досягти максимум задоволення своїх соціально-економічних інтересів". Він вважав, що "соціально-економічну і національну емансипацію українського народу можна осягти і в межах чужої державності (російської і австрійської)", тому "він мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх", оскільки вони "вимагали жертв" від мас народу. Грушевський сам зізнається, що "був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади, вина лежить по стороні влади... З тих принципів виходить професор Грушевський... в оцінці рухів українських народних мас і виступає проти власних князів – як ось його погляд про рух "татарських людей" XIII ст. проти короля Данила".66)