— Якщо ви не хочете давати мені сатисфакції на пістолет, я буду вас убивати.
— Я згоден. Коли завгодно, — відповів пан Дюбюї.
— Це єсть місто Страсбург, — продовжував німець. — Я буду взяти два офіцери, як свідки, я маю час, поки поїзд не виїжджав.
Пан Дюбюї пихтів не згірше паровоза.
— Хочете бути моїми секундантами? — спитав він англійців.
Обидва відповіли разом:
— О-о!
Поїзд зупинився.
В одну мить пруссак відшукав двох приятелів, ті принесли —пістолети, і всі вирушили на кріпосний вал.
Англійці, щохвилини виймали годинники, прискорювали крок, квапили з приготуванням, боячись спізнитись до відходу поїзда.
Пан Дюбюї ніколи не тримав у руках пістолета. Його поставили в двадцята кроках від противника, його спитали:
— Ви готові? Він відповів:
— Так, — і при цьому помітив, як один з англійців розкрив зонтик, щоб сховатись від сонця. Пролунала команда:
— Вогонь!
Пан Дюбюї вистрілив навмання, не чекаючи, і з подивом побачив, що пруссак, який стояв напроти нього, захитався, змахнув руками і, мов підкошений, упав ниць. Пан Дюбюї убив його.
— О-о! — вигукнув один з англійців, весь тремтячи від захвату, від задоволеної цікавості і радісного нетерпіння. Другий, той, що не випускав з рук годинника, схопив пана Дюбюї за рукав і маршовим кроком поспішив з ним на вокзал.
Перший англієць твердо карбував кроки, стиснувши кулаки, притуливши лікті до боків.
— Раз-два! Раз-два!
Усі три товстуни бігли вряд, мов три карикатури з гумористичного журналу.
Поїзд рушав. Вони вскочили в свій вагон. Тільки тут англійці зняли дорожні кепі, помахали ними над головою і тричі прокричали:
— Гіп, гіп, гіп, ура!
Після цього кожен з них урочисто потиснув руку панові Дюбюї, а потім обидва сіли поряд на своїй лаві.