Дубок

Страница 2 из 2

Иваненко Оксана

Та їх зсипали у великі лантухи, навантажили на машини, і машини загуркотіли по дорозі. Жолудьок навіть не побачив, що серед дорослих і дітей, які сиділи на машинах, був і той маленький хлопчик, який підняв його з землі.

Він, правда, за зиму підріс, але не дуже.

Що це? Куди їх привезли?

Навколо було голо-голо і жодного деревця! Тільки сонце сяяло з неба і всім так лагідно всміхалося, що жолудькові зробилося весело і приємно. Та ненадовго.

— Я сам! Я сам кину мої жолудьки в ямку! — вигукнув хлопчик. І знов жолудьок потрапив у його маленьку теплу долоньку і раптом упав у ямку.

Так! його кинули в ямку! Яка несправедливість! Замість рідного лісу він опинився в землі. З ним, правда, ще з півдесятка таких самих жолудів.

— Я не хочу! Не хочу! — хотів закричати жолудьок.

Але його вже засипали землею, і дивно — хлопчик зовсім не сумував, а навпаки, радісно казав:

— І моя посадка, мої дубочки з усіма будуть, я теж допомагаю! Я увіб’ю кілочок і доглядатиму їх. Гаразд? Ви братимете мене? Ні, ви не обманюйте, ви мене візьмете, коли ще поїдете на степ? Я теж працюватиму з усіма!

— Візьмемо! Візьмемо! — сміялися старші.

І вже більше нічого не чув жолудьок, не бачив ні сонця, ні неба... Але дивно, йому раптом і тут, у земляному гнізді, стало добре і не страшно. Може, тому, що земля була пухка, тепла. Вона ніжно обгорнула всі жолудьки й шепотіла:

— Діти мої, синочки, виростайте, дубочки. Я вас зігрію, нагодую, сили вам додам А ви й мене, як виростете, збережіть від суховію клятого.

І вже не пам’ятав жолудьок, скільки він лежав там із своїми братиками. Він просто заснув з ними.

І раптом жолудьок прокинувся.

— Набридло! Набридло лежати! — закричав він. — Тісно! Темно! Повернутися ніде!

І він напружився, потягнувся і пробив голівкою горішній покрив землі. Що це? Який же це жолудьок? Зелений, свіжий паросточок виткнувся на ясний радісний світ.

— Як добре! Як гарно!

Навколо зеленіли сходи жита. А там далі інші дубки виткнулися, а там ще паросточки інших дерев — акацій, ясенів. Тут було зовсім не так, як тоді, коли їх привезли і засипали в земляні гнізда. Вся зелень гомоніла, знайомилася між собою. Віяв легкий, вологий вітерець, а зовсім не той степовий розбишака, який посварився з їхнім батьком. Адже в кожній родині можуть бути різні діти, і щоб ви знали, й вітри різні бувають, а найлютіший з них — вітер-суховій, той, який несе спеку, чорну бурю, задуху...

Та поки що його не знати було.

Жито спочатку виростало вищим за дубочки і охороняло їх своєю тінню від спеки. Приходили з дорослими діти, оглядали, прочищали свої посадки, і хлопчик завжди радісно приспівував:

Був маленький жолудьок,

А тепер уже дубок.

Биростай, виростай,

Степ від вітру захищай!

Та поки дубок виріс, його треба було самого захищати і від вітру, і від вогню степів — лютої трави пирію, що її до дубків жито не підпустило.

Дубочків виростало багато-багато.

Земля зітхала полегшено. Всі ці рослини зберігали їй вологу.

— Ох, мій дубочок надто повільно росте! — скаржився хлопчик. — Бачите, і акація, і ясені вищі за нього.

— Нічого, — втішали його дорослі. — Він поволі набирається сили, зате він буде найміцнішим, ніхто його не подужає.

А дубочок не сумував. Чого ж сумувати, коли він увесь час на волі, не в коморі, не в землі, і навіть не маленьким жолудьком на гілці? А що маленький — так всі ж його братики ще такі!

Минав час. Дубки стали вже вищими за жито, і тепер їхній затінок оберігав його руна. І хоч жолуді були всі як один і дубочки виростали однаково міцні, кремезні, з широким гіллям, та кожне деревце трохи різнилося від іншого — ніби всміхалося кожне по-своєму.

Минуло ще кілька років.

І всі діти, які садили ліс, уже підросли. Навіть той найменшенький хлопчик став уже височеньким парубійком і, мабуть, уже кінчав школу. Та його дубок був вищим за нього. Хлопчик любив його і казав:

Мій зелений любий друже,

Ти такий високий, дужий.

Наче варта на степах,

Виріс ти вітрам на страх.

І він любив сидіти під ним і писати вірші або малювати. А малювати було що. Степ зовсім змінився. Цього пізнати не можна було!

Навесні пташки поверталися до рідного лісу. І раптом побачили: там, на степу, молодий чудесний ліс шумить.

— До нас! До нас! — простягали до них гілки молоді дерева. — Хіба ви нас не пізнаєте? Ми ж народилися у вашому лісі. Ми діти старого дуба! Вітайте його від нас.

Деякі пташки полетіли до старого лісу. А деякі, молодші, зупинилися тут. Адже це також були рідні дерева, а яке ж дерево може бути без пташки? І застукотів дятлик — мабуть, синок чи онук того дятлика, який проводжав жолудьків у мандрівку. І синиччині дочки, такі ж непосидючі і веселі, як і їхня мама, застрибали на гілках. І заспівав лісовий жайворонок, якому про всі новини на степу вже розповів його двоюрідний брат — польовий жайворонок.

Весело стало в молодому лісі!

Оксана Іваненко. Лісові казки. Добірка. Малюнки Василя Євдокименка. Дубок. Зимова казка. Казка про золоту рибку. Кульбабка. На добраніч. Про бджілку Медунку. Про братика-ведмедика. Про зелену ялинку та золоту мандаринку. Синичка. Хвилька. Цвітарінь. Чорноморденький. Що трапилось в саду.

І ніхто не злякався, коли влітку налетів раптом суховій. Наче непохитна армія, стояли міцні дубки, а за ними акації, а там ясені і не пустили вітер до жита, до полів, де всього посіяли і насадили люди.

Закрутився вітер на місці, засвистів та й зник...

— Це ми його не пустили, — загомоніло листя та гілки молодого дуба.

— Це ми вас втримали, — серйозно, впевнено сказало коріння.

— Це ми допомогли вам вирости,— зашуміли колоски.

А дубок засміявся так само, як його батько. Він згадав, що той казав про суховій:

"На кожного хвалька знайдеться розумна рука".

І він згадав маленьку ручку, яка підібрала його з землі і посадила тут. Невже ця ручка перемогла найдужчий вітер?