– Ти знаєш, де Коледж святої Троїці?
– Аякже, сер, – відповів візник.
– Ну то жени прямо до воріт коледжу, – наказав містер Бравн, – а тоді ми скажемо, куди далі. Зрозумів?
– Так, сер, – сказав візник.
– І щоб летів, як птаха.
– Гаразд, сер, – сказав візник.
Візник підстьобнув коня, і кеб із торохтінням покотився вздовж набережної, супроводжуваний хором голосів, що крізь сміх гукали "до побачення."
Ґабріель не пішов на ґанок разом з іншими. Він стояв у темній частині вестибюлю, задивившись на сходи. На сходах, теж у півтемряві, стояла жінка. Він не бачив її обличчя, але міг бачити оранжево-рожеві й теракотові смуги на її платті, що в темряві здавалися білими й чорними. То була його дружина. Вона сперлася на поруччя, до чогось дослухаючись. Ґабріель, здивований її непорушністю, теж прислухався. За сміхом і гамором, що долинав з ґанку, він мало що зміг почути: кілька акордів на роялі й кілька нот пісні, що співав чоловічий голос.
Він непорушно стояв у темряві вестибюлю, стараючись вловити мелодію пісні й не відриваючи очей від дружини. В її граційній постаті було щось таємниче, так наче вона була символом чогось незнаного. Він запитав себе, що ж може символізувати жінка, яка стоїть у півтемряві на сходах і дослухається до звуків далекої музики. Якби він був художником, то намалював би її таку. Її блакитний фетровий капелюшок підкреслюватиме бронзовий колір її волосся, а темні смуги на її платті відтінятимуть світліші. "Далека музика" – так назвав би він цю картину, якби був художником.
Парадні двері були зачинені. Тітка Кейт, тітка Джулія та Мері-Джейн зайшли до вестибюлю, все ще сміючися.
– Хіба Фредді не жахливий? – сказала Мері-Джейн. – Він справді жахливий.
Ґабріель нічого не відповів, а мовчки показав на сходи, що там стояла його жінка. Тепер, коли парадні двері вже зачинилися, звуки музики й пісню можна було чути вже виразніше. Ґабріель підняв руку, даючи знак бути тихо. Пісня звучала на давньоірландський лад, а співак, здавалося, не пам'ятав як слід ані слів, ані мелодії. Голос, який через далеку відстань та хрипоту співака лунав особливо тужно, ледь-ледь забарвлював переливи мелодії словами печалі:
Полоще злива мої довгі коси,
І роса мені мочить лице,
Моє дитя лежить холодне вже...
– Ой, – вигукнула Мері-Джейн. – Це ж голос Бартелла Д'Арсі. А він же весь вечір не хотів нам заспівати. Піду-но попрошу його заспівати ще щось на прощання.
– О, будь така ласкава, Мері-Джейн, – сказала тітка Кейт.
Мері-Джейн протиснулася між тітками й побігла до сходів, та перш ніж вона устигла піднятися, спів раптом припинився і рояль зіграв каданс.
– Ой, як шкода, – сказала вона. – Ґрето, він що, уже спускається?
Ґабріель почув, що його жінка відповіла "так," і побачив, як вона й сама зійшла наниз. На кілька кроків позад неї йшли містер Бартелл Д'Арсі та міс О'Каллаген.
– О, містере Д'Арсі, це просто знущання з вашого боку – перестати співати, коли всі ми слухаємо вас у такому захваті.
– Ми з місіс Конрой весь вечір упрошували його заспівати, – сказала міс О'Каллаген, – але він відмовлявся, кажучи, що страшно застудився і не може.
– О, містере Д'Арсі, це ж неправда, вашому голосу нічого не бракує.
– Ви що, не чуєте, що я каркаю, наче ворона? – сказав містер Д'Арсі грубо.
Він швидко пішов у комірчину й надів пальто. Жінки, вражені його різкою відповіддю, не знайшли чого сказати. Тітка Кейт насупила брови й подала знак облишити цю тему. Містер Д'Арсі стояв нахмурений і ретельно обмотував шию шаликом.
– Це все погода, – сказала тітка Джулія після павзи.
– Авжеж, багато хто позастуджувався, – підтримала її тітка Кейт. – Дуже багато хто.
– Кажуть, – сказала Мері-Джейн, – що такого снігопаду не було вже тридцять років, а цього ранку я прочитала в газеті, що сніг падає по всій Ірландії.
– Я люблю сніг, – сумно сказала тітка Джулія.
– Я теж, – сказала міс О'Каллаген. – Різдво без снігу наче й не Різдво.
– А от сердешний містер Д'Арсі від снігу не в захваті, – сказала тітка Кейт з усмішкою.
Містер Д'Арсі вийшов із комірчини, весь закутаний і засупонений, і вибачливим тоном розповів їм історію своєї застуди. Всі давали йому поради, висловлювали співчуття і наказували берегти своє горло від нічного морозу. Ґабріель спостерігав за своєю жінкою, що не брала участи в розмові. Вона стояла якраз навпроти запиленого віконця над дверима, і полум'я газового світильника освітлювало її бронзове-бронзове волосся; Ґабріелеві згадалося, як вона кілька днів тому сушила це волосся, тільки-но вимите, при каміні. Тепер вона стояла в такій самій позі, як і перед тим, на сходах, і, здавалось, не чула розмови, що точилася коло неї. Нарешті вона обернулася й Ґабріель побачив рум'янець на її щоках і блиск у її очах. Раптова хвиля радости огорнула його серце.
– Містере Д'Арсі, – сказала вона, – як називається та пісня, що ви співали?
– "Дівчина з Ауґріма", – відповів містер Д'Арсі, – чи щось таке. А що? Ви її знаєте?
– "Дівчина з Ауґріма", – повторила вона. – Я просто не могла згадати назви.
– Дуже гарна мелодія, – сказала Мері-Джейн. – Шкода, що ви сьогодні не в формі.
– Мері-Джейн, не докучай містерові Д'Арсі, – сказала тітка Кейт. – Я не дозволю йому докучати.
Побачивши, що гості вже готові йти, вона попровадила їх до дверей, де всі й попрощалися.
– Що ж, добраніч, тьотю Кейт, і дякуємо за чудовий вечір.
– Добраніч, Ґабріелю. Добраніч, Ґрето!
– Добраніч, тьотю Кейт, і спасибі вам за все! Добраніч, тьотю Джуліє.
– О, добраніч Ґрето. Я тебе й не помітила.
– Добраніч, містере Д'Арсі. Добраніч, міс О'Каллаґен.
– Добраніч, міс Моркан.
– Добраніч вам ще раз.
– Добраніч вам усім. Щасливої дороги.
– Добраніч. Добраніч.
Ще не розвиднювалося. Тьмяне жовте світло нависало над будинками й рікою, немовби небо спустилося на землю. Під ногами була ляпавиця, й тільки невеликі клапті й пасмуги снігу лежали на дахах, парканах та парапетах причалу. Ліхтарі все ще горіли червоними вогниками в густому важкому повітрі, а за рікою на тлі похмурого неба грізно височів Замок чотирьох палат.
Вона йшла перед ним з містером Бартеллом Д'Арсі, тримаючи під пахвою свої черевички в коричневому пакунку і притримуючи поділ сукні, щоб не забрукати його в болоті. В її поставі не було вже ніякої грації, але Ґабріелеві очі й далі світилися щастям. Кров шумувала у нього в жилах, думки ходором ходили в голові, гордість, радість, ніжність і мужність перемішалися в його почуттях.