Голова земської управи при нагоді хотів похизуватися, запрошуючи на огляд будинку відомих осіб. Потрапив на огляд і Панас Якович разом з Короленком і Василенком.
Ідучи на Петровську площу, приятелі обмінювалися думками про недавнє відвідання міста високопоставленими особами. Володимир Галактіонович аж тряс своєю кудлатою головою при згадці імені Плеве.
— Коли хочете знати, Панасе Яковичу, — з притиском на словах говорив Короленко, — то історія свідчить, що здебільшого товстозаді державні мужі були обмежені на розум.
— Мені здається, що Плеве товстим задом може позмагатися з любим державним діячем.
— Невесело в країні, де державна мудрість вимірюється не глибиною розуму, а товщиною задів...
Тим часом до співбесідників підійшов Василенко. Він був заклопотаний підготовкою до відкриття будинку губерніального земства, бо в ньому відведено просторі зали для історико-етнографічного відділення Полтавського музею. Василенко, як любитель-етнограф, давав поради і архітектору Кричевському, і художнику Васильківському.
Мирного. Короленка і Василенка зустрів у вестибюлі голова губерніального земства і повів оглядати чудові зали.
Колони, різьба, кольорові полив'яні стіни з українськими візерунками справляли велике враження.
— Барокко! Українське барокко! Яка краса! — вигукнув Короленко. — Дивіться, яка динамічна композиція, декоративна пишність, контрасти об'ємів, пластика колон, ефектність кольорів... Українське барокко!
— Тут дійсно багато взято від українського барокко, — висловив свої судження Василенко. — Але мене вражають елементи народної творчості. Пригодились і розписи полив'яних опішнянських горшків, барвистих дігтярівських та решетилівських вишивок. Я назвав би такий стиль українським відродженням...
Зупинилися біля картини, розгорнутої на всю стіну. Як живі, їдуть чумаки. Постаті, воли, вози — натурального розміру. Чумацький шлях стелеться на долину. Біля дороги баштан, курінь, стиглі кавуни.
— Це картина Васильківського "Чумацький Ромоданський шлях", — пояснював Василенко.
— Той самий, що згадується у вашому романі? — запитав Короленко.
— Той самий, — скромно відповів Мирний. — Коли б я описував шлях після огляду цієї картини, то наповнив би його кольорами живописця. Погляньте, яка безмір шляху! Це дорога наших предків. Тому від неї пашить щедрим сонцем. Погляньте, яке приязне, закучерявлене легенькими хмаринами небо!
— Кажуть, що художник Левітан заздрив Васильківському, дивлячись на небо його "Козачої левади"? — запитав Короленко.
— Небо у Васильківського — то небо України. Адже небо є дзеркалом пишноти землі. Так у кожній країні митці живопису передають у фарбах зриму красу рідних краєвидів... А постать чумака, що йде попереду чумацької валки?
— Видно, що то людина ступає по власній землі, шляхом, протореним століттями, — вставив Василенко. — На землі степовий Чумацький шлях, а на небі — зоряний Чумацький Шлях...
До картини Васильківського "Козак Голота" першим підійшов Короленко і зупинився, наче перед якимось чарівним привидом.
Серед дикого степового простору, що безмежно послався до залитого червоною смугою обрію, височів силует Голоти-вершника. В руках у нього рушниця. Нещодавно відбувся його поєдинок з татарином-людоловом. Переможений розпластався на землі, його дикий кінь несеться, загубивши вершника. Природа своїми кольорами доповнює настрій волелюбства і козацької одчайдушності.
— Цього вершника, — промовив Короленко, — можна поставити поруч трьох богатирів у картині Васнецова.
— Можна... Але він міг би порушити заворожену нерухомість богатирів. Занадто динамічна постать нескоримого Голоти.
— Щось невимовне чарівне в картині природи, — перевів на інше Короленко.
— Так. Природа завжди промовляє до людини, — говорячи, Мирний не зводив очей з картини. — Фарби живописця в пейзажі завжди обіймаються з словом письменника. Коли зникає пейзаж з художньої літератури, то тьмяніє і сила слова.
— Ваші думки заслуговують уваги, — докинув Короленко.
— Так. Пейзаж завжди гармонує національному колориту слова.
— А це полотно без пейзажу? — Короленко зупинився перед картиною Васильківського "Обрання полковником Мартина Пушкаря".
— Це полтавці обирають полковником Пушкаря, щоб під його булавою виступити на з'єднання з загонами Богдана Хмельницького, — пояснював Василенко. — Народ вручає обраному полковнику клейноди, як символ козацької влади. Уявіть собі, що для створення цієї картини позувала ціла трупа Саксаганського!
— Подихом народного волелюбства дише картина. Короленко пильно вдивлявся в козацькі постаті. Ніби розносився від них вільний гомін збудженої громади.
— Це мальовнича історія нашої Полтавщини.
— Не тільки Полтавщини, а й всієї України. В картинах Васильківського я ще глибше пізнаю рідну країну. Хотілося б познайомитися з художником, — Короленко поволі відходив від картини.
Голова губерніального земства поважно повів далі гостей, пишаючись, наче у власному будинку. Привів у вестибюль при виході, де на стіні було вигравірувано напис:
"Збудовано за часів голови губерніального земства Ф. А. Лизогуба".
Зупинилися біля напису.
— Федоре Андрійовичу! — звернувся Короленко. — Діло ви добре зробили... Але чи не здається вам, що цей напис зітре історія? Ми знаємо, що в історії не раз бувало так, що пам'ятники залишалися, як витвір людського генія, а написи стиралися...
Лизогуб почервонів. На владному самовпевненому обличчі лягла тінь образи...
"Краще б вибив прізвище свого брата Дмитра, що загинув на ешафоті", — подумав Панас Мирний.
Раптово з вулиці почувся голос газетяра:
— Важлива подія! В Петербурзі вбито бомбою міністра Плеве! Купуйте газети!
— Таку газету варто купити, — Мирний поглянув на Короленка.
* * *
Вісті про розстріл січневої демонстрації в Петербурзі сколихнули й розбудили всю країну. Революція почалась...
Частіше став навідувати Панаса Яковича його приятель Дмитріїв Микола, розповів про поїздку в складі делегації до столиці з метою домовитися з урядовими особами про поширення українських видань. А найтісніше в'язало друзів спільне готування до друку тижневика "Рідний край", перше число якого мав відкрити Мирний віршем "До сучасної музи", закликаючи: