Запанувала урочиста тиша. Віце-губернатор і голова управи стояли, ніби переможці, що виграли баталію... Але такий урочистий спокій тривав лише кілька хвилин. Делегати різних груп вінками оточили пам'ятник. На постамент зійшов Борис Грінченко і голосно зачитував напис на кожному вінку:
— Від письменників Києва: "Ти до нового всесвітнього життя збудив рідне слово"... Від Українсько-руського наукового товариства у Львові... Від Одеського літературно-артистичного товариства: "Батькові нової української літератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Від львівського товариства "Просвіта": "Народному просвітителеві"... Від академічної громади в Галичині: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть"... Від товариства українських дівчат у Львові...
Покладення кожного вінка супроводилося гучним "Слава!". Тисячні голоси лунали на вулиці. Нарешті всі вони злились у неугавне, урочисте й грізне "Сла-а-а-ва-а!".
Віце-губернатор, єпископ, урядові особи десь зникли. Перемогло народне свято...
Почалось урочисте засідання міської думи в театральному залі гоголівського будинку. Засідання відкрив міський голова Трегубов. У президії зайняли місця й члени управи губерніального земства з головою Лизогубом Федором Андрійовичем.
Губернаторську ложу заповнили найзначніші офіційні особи, серед яких — єпископ, віце-губернатор і неодмінний радник Філонов.
Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасові побратими. Серед них він пізнав непримиренного Гната.
Відкривши засідання, Трегубов зачитав пишномовну привітальну телеграму губернатора Урусова:
"З берегів Леману, оспіваного Вольтером, Руссо і Байроном, моя думка переноситься до любимої вітчизни, і, приєднуючись до святкування відкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синові нашої дорогої Полтави, я прошу прийняти і передати міському громадському управлінню моє поздоровлення".
Ще тільки дочитував голова привітання князя Урусова, як на гальорці хтось роблено кахикнув. Панас Якович пізнав — так кахикав залізничник Гнат, коли хотів висловити своє заперечення. З прихованою усмішкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторської ложі, їх підхопила президія і дехто в залі.
Після запитання телеграми губернатора єпископ Іларіон залишив ложу. В його блідому, засохлому обличчі можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогодні, щоб свято проходило з усією офіційною чемністю. В ложі залишився віце-губернатор з своїми підручними. Не криючи своєї тривоги, туди поглядав Трегубов. Він надав слово для довідки про історію побудови пам'ятника книгареві української книгарні Маркевичу.
Наступні виступи жінок — Олени Пчілки та Єфіменкової — викликали пожвавлення в театрі. "На сторожі коло їх поставлю слово!" — останні слова Єфіменкової злилися з овацією.
Від губерніальної земської управи привітання виголосив голова Лизогуб Федір Андрійович. Він говорив з таким незаперечним пафосом, ніби давав управителям вказівки в якомусь із своїх маєтків. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою.
— Чого ти, Панасе? — запитав Василенко.
— Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафоті, а цей ніби гріхи його замовляє своїм ліберальним вірнопідданством. По-іншому говорив би сьогодні наш друг, член таємної "Унії" Дмитро...
— Можна пишатися добірною промовою земського пустобреха.
На трибуні львівський делегат, член австрійського парламенту Романчук, потрясаючи своєю сивою чуприною, вишколено сипав цілими жмутками урочисто-патріотичних слів. Першим зааплодував йому в ложі віце-губернатор, а на гальорці знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президії поруч з головою губерніальної земської управи.
Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
— Це ж той, — тихо звернувся до нього Василенко, — про якого Франко сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала".
Інакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Ніби представлені тут дві Галичини — одна в особі Романчука, а інша, демократична, в особі Стефаника.
Красиво й переконливо вітав галичанин Студинський, закінчуючи промову:
— Він підняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!
Ще виступали галичани, буковинці. Від чеської громади вітав Коварджик...
Професор Харківського університету Сумцов говорив повільно, ніби викладав свої історико-філологічні дослідження з висновками:
— Не бідний той народний грунт, на якому могли вирости такі спостережливі й чулі письменники, як Іван Петрович Котляревський.
Тільки ступив на трибуну представник Чернігівського драматичного товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрівся поглядом з віце-губернатором, що неспокійно засовався в кріслі. Фонвізін не зводив очей з голови зборів. Трегубов читав загрозу в тому погляді. Його чотирикутна постать ніби наїжачилась і набубнявіла.
— З того часу, — лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, — забуте й закинуте під сільську покрівлю слово, наче фенікс з попелу, воскресло знову і в устах батька нашої української літератури Івана Котляревського гучно зазвучало по всьому світу!..
Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на віце-губернатора, який чимдалі більше хмурив брови, пускаючи загрозливі стріли на голову зборів.
Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрієвська від Чернігівського драматичного гуртка. На голові в неї солом'яний капелюшок. Світле волосся, блакитні великі очі й чарівна усмішка — дівчина швидко привернула увагу слухачів. Вона, позираючи на Лесю Українку, яка відповідала їй схвальним поглядом, почала:
— Шановні панове!
Тут сталася несподіванка. Трегубов, зустрівши нищівний погляд Фонвізіна, почав дзвонити. Але дівчина продовжувала.
Голова дзвонить, не даючи промовляти. Віце-губернатор підіймається з крісла, ще раз кидає грізний погляд голові і виходить з ложі. Радник Філонов залишається. Він зводиться, тримаючись за ефес шаблі, наче збирається придушувати чергове повстання.
Зблідлий Трегубов продовжує дзвонити. Вловлюючи хвилину, дівчина настирливо знову: