Михайло Петрович почав читати:
НА СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ
УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його давнині
Були "золотії віки",
Як пісня і слово були у шанобі...
Василенко і Садовський підняли вище смолоскипи сягнули далі відблиски вогню. Старицький читав, читав:
Так, в кожній країні є спогади раю,
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю...
Раптово читання обірвали сюрчки поліцаїв. З темені виринула постать урядника.
— По какому такому соізволєнію вчинили зборище? Разі тут можна вогонь палить і над померлими шум дєлать! Ніззя, говорю!
Садовський нижче нахилив смолоскипи, освічуючи урядника. На його злому обличчі владно господарювали товсті губи. Ось вони розверзлись і оскаженіло заверещали:
— Поліція! Арештувать усіх і в участок... До урядника спокійно підійшов Іван Рудченко, витяг з кишені квиток, показав його. Урядник, прочитавши, розгубився.
— Тоїсть, как ето? — взяв під козирьок... — Прошу ізвінєнія, ваше... ваше... — не знав, як звеличати. Тримаючи руку біля кашкета, подався назад. — Поліція! Кругом! — Урядник швидко повернувся, пішов слідом за поліцією, а голову все ще тримав повернутою до Івана Рудченка і не відривав руки від кашкета.
— Ти маєш, брате, велику силу, — сміявся Панас Якович.
— Так! Посвідка підписана самим Вітте!
— Працюючи членом колегії очолюваного ним міністерства фінансів, ти, мабуть, допомагав Вітте переконувати французів, щоб дали позику для фінансової підтримки розхитаної нашої держави? — жартував Панас Якович.
— Це обійшлося без мене.
— Значить, брате, твій лібералізм привів до колегії Вітте...
— Товариство! — звернувся Лисенко, переводячи на інше розмову. — Пропоную навістити ще свіжу могилу нашого незабутнього Єдлічки Алоїза Вячеславовича. Вшануємо того, хто віддав талант композитора "Наталці Полтавці"...
Біля могили Єдлічки Лисенко став на коліна і поклав вінок. Мовчазно обступило товариство могилу композитора.
— А тепер, друзі, я запрошую до себе на вечерю, — обізвався Панас Мирний. — Хочу відзначити і родинне свято. Вже три місяці минуло, як Олександра Михайлівна породила третього сина. Дали йому ім'я Леоніда, а хрестин ще не справляли.
Погасили смолоскипи, вирушили до міста. В темному небі бентежно кліпали зорі. Ніч широкими обіймами огортала людей, що простували на Малосадову вулицю.
* * *
Лише з'явився друком роман Льва Толстого "Воскресение" в журналі "Нива" 1899 року, як Горленко привіз його в Полтаву.
— Читай, Панасе! — з такими словами переступив поріг квартири Мирного.
— Що трапилось? — вийшов назустріч Панас Якович, а за ним і Олександра Михайлівна.
— Читай... читай, — повторював Горленко, вітаючи приятелів. — Знаменитий новий роман! Привіз, щоб тобі нагадати і вимагати від імені читачів закінчення роману "Повія", — Горленко почав зачитувати уривки роману "Воскресение".
Панас Якович і Олександра Михайлівна, сидячи у вітальні, уважно слухали.
На другий і на третій день продовжувалися читання. З кожним разом задумливіше слухав Панас Якович і на десятки запитань Горленка не відповідав. Нарешті заговорив...
— Роман Льва Миколаєвича хвилює мене своєю разючою правдою. Тільки великий правдолюб міг так відверто писати, — перегорнув сторінки і зачитав: — "Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться — и делает аресты и, смотря по настроению своєму или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, — или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама..." Правда... Гірка правда нашої дійсності...
— Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, — зауважив Горленко.
— Так. Але в роздумах героя ми пізнаємо самого автора.
— Очевидно, ми пізнаємо його і в заповіді, до якої дійшов герой роману: "Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им". Це заповідь великого мораліста.
— Але я своїх героїв не веду до такої заповіді. Вони йдуть іншими шляхами.
— Однак, Панасе, ти довго водиш своїх героїв. Час би привести їх до якогось берега. Толстой привів же Катю до свого берега. І ти міг би нарешті привести до якогось берега свою героїню роману... Тут конче необхідне примирення характерів.
— Ні! Не до примирення! Мої герої підуть до кінця своїми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але інші ідеали вкладаю в свій роман. Хочу повести свою героїню до усвідомлення месницьких настроїв, до сподіванок на прийдешні часи, коли правда остаточно переможе кривду.
— Краще б ти без цих ідеалів закінчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи її до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачі дякуватимуть.
— Ніколи! — Панас Якович звівся з стільця і почав ходити по кімнаті. — Наша дійсність ставить інші вимоги. Іншими шляхами треба вести героїв...
— Куди?
— Куди? — Панас Якович зупинився серед кімнати. В глибині очей наче іскра промайнула і згасла. — Куди? Саме це не дає мені спокою.
— Василю Петровичу! Ви наступили на найболючіший Панасів палець. Тепер він не спатиме всю ніч, — втрутилась Олександра Михайлівна. — Запрошую до чаю... А я зіграю улюблену Панасову сонату...
— Здаюся! Корюся! — Горленко поцілував руку Олександрі Михайлівні. — Завтра їду до Петербурга і ладен виконати перше-ліпше доручення в столиці.
— Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, — Олександра Михайлівна, посміхаючись, звернулась до Панаса: — Ти не заперечуєш?
— Не заперечую... Але у мене є інше прохання. Прошу довідатись, коли має намір Володимир Галактіонович Короленко прибути до Полтави. Є такі чутки...
Олександра Михайлівна не помилилася. Цієї ночі довго Панас Якович писав. У збуджених думках він зустрівся з героїнею роману "Повія", наче чув її голос: "Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!"