Схід сонця зустрічали біля заповітної могили. Лише кілька років тому на ній поставлено чавунний хрест та неподалік збудовано хату, в якій живе наглядач — шанувальник пам'яті поета Іван Олексійович Ядловський.
— Ще хлопчиком на цій горі я зустрів нашого Кобзаря, брав участь у його похороні. А тепер до своєї смерті залишусь тут жити біля могили, — в словах ентузіаста звучало почуття гордості. Багато цікавого про місцевість, оспівану поетом, розповідав живий свідок його слави.
Цього ж року в світлиці збудованої хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копії роботи Іллі Рєпіна. Тут зібрано рушники, плахти, вінки, щедро даровані відвідувачами могили.
Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квіти біля могили.
— Так, Олександре! Хай і твоя щедра рука подарує стебельце у вінок безсмертності, — схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповідь, ронив слово за словом: — Це найзначніші хвилини свята нашого одруження.
Відчував, що з цієї гори видно далекі обрії, які сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечінь дніпровських розливів та просторів прийдешнього часу, пізнавав у них всесвітню широчінь, безсмертя народу, бо голос його душі звучить у заповітних словах про сім'ю велику, сім'ю вольну, нову...
Сходили з гори. Внизу спінену хвилю котив Дніпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного проміння.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ
Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квітчасті садиби якої поволі спускалися в низину широкої балки — Кобищанів. До невеликого будинку, розташованого на краю вулиці, аж біля міського саду, прибували і від'їжджали екіпажі. Відчинялися й зачинялися двері світлої, чепурно прибраної трьохкімнатної квартири. В ній приймав привітання заступник начальника казенної палати Панас Рудченко. Вітали його і з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, і з сімейним святом — народженням сина Віктора.
Олександра Михайлівна бавила в опочивальні немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вітальні. Коли ж прибув давній знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлівно вийшла назустріч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелівська мадонна, її прозорі, як іскристий кришталь, очі були налиті ніжністю й материнською гордістю. Ця гордість приносила йому радість. Він добродушно всміхався, приймаючи вітання Василя Петровича і його обійми.
— Оце здорово! Вітаю... Радію за вас, друзі, — схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрі Михайлівні розкішний букет. — На матір і на батька схожий. То добра ознака.
Олександра Михайлівна повернулась до своєї кімнати, залишивши квіти у вітальні.
— Щойно приїхав із своєї Ярошівки. Не сидиться на дідівському хуторі. Життя гонить кудись, у невідомі далі. Той хутір двічі заклав у Земельному банкові... Руйнується старе гніздо. Не до господарства мій хист... Манить Київ, столиця, театри, література.
— А діяльність земця? Ти ж брав участь у земських з'їздах...
— У земство я вірю, але земським діячем не можу бути. Нудно, одноманітно.
— Від цього невелика втрата...
— Чому? Земство ж...
— Не через земство нести нам плекані ідеали...
— Може... Може, й так, — замислився Горленко. — В Києві готуються наші громадівці видати збірник "Вістку". Просили, щоб ти неодмінно передав третю частину "Повії". Треба ж продовжити той роман.
— Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед і вимагає поглибити зображувані картини.
— Життя вимагає... Це так. А читачі вимагають закінчення роману. Лев Толстой давно закінчив і видав свою "Анну Кареніну", викликавши цілу сенсацію. Трагедія жінки схвилювала читачів.
— То іншого гатунку трагедія... У Толстого є чого повчитися, але мені не рівнятися до великого письменника.
— Але ж ніхто такої трагедії жінки не відтворив у літературі, яку ти зображаєш у "Повії"? Я не дам тобі спокою, ризикуючи набриднути й розгнівати тебе. Надмірна скромність і обачливість шкодять справі. Сюжет твого роману аж проситься на закінчення. Золя свої романи не виношував так довго.
— Золя ішов своїм шляхом, а я своїм, бо й історичні шляхи французького народу не подібні до наших... Образ повії для Золя не був пов'язаний з трагедією цілого народу.
— Не раджу тобі, Панасе, вдаватися до таких складних колізій. Доля твоєї героїні, незалежно від тієї трагедії, про яку ти говориш, хвилює читачів сама по собі.
— Ти журналіст і хотів би, щоб роман прозвучав, як легка сенсація, без заглиблення в складні ситуації життя.
— Не треба переповнювати роман різними там ситуаціями... Я журналіст і буду тобі в кожному листі нагадувати про закінчення роману.
— Можна й не нагадувати. Образ героїні я вигріваю біля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнішого осмислення. Письменник повинен не тільки показувати причини трагедії своїх героїв, а й прозирати в майбутнє, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному житті.
— Раджу тобі при кожній нагоді дивитися гру Заньковецької. Вона безподобно відтворює на сцені трагедію жінок.
— З Марією Костянтинівною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкриває душу жінки в трагічних ситуаціях. Та не тільки гра Заньковецької. Багато є невідомих, невиявлених талантів, що їх кидає життя у вир, а може, штовхає на саме дно, на вулицю. Гинуть яскраві індивідуальності.
— Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись під час земського з'їзду слухали її. Не забув?
— Ні... Не забуваю і не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакінчення роману "Повія". Закінчити роман лише трагедією, загибеллю героїні — цього замало. Таких романів досить уже написано. Скільки в нашій літературі пройшло трагічних жіночих образів! Скільки вони пронесли в своїй душі народних страждань, негоді Час по-новому розкрити завіси суспільного життя, за якими проходять шукачі щастя, показати, куди ведуть їхні шукання... Для мене проститутка — це не посміховище і глум, не тільки наш сором, а й наш біль, наша соціальна трагедія. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мої почуття і роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... — Панас Якович звівся, почав ходити по кімнаті. Далі спокійніше повів розмову. — Останній час я об'їздив повіти нашої губернії. Багато бачив несподіваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежі поміщицьких маєтків, там сталися вбивства, зчинилися селянські бунти. А такі добродійні люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надії на земство. В романі я хочу показати всю земську неміч...