Глянув на Олександру. Вона дивилася на людей. Вперше зблизька бачила їх такими. Збіглась рисочка між піднятими від несподіванки бровами, її одурманював дух спітнілих людських тіл, брудного дрантя та пожиткового мотлоху. Перемагаючи всі прикрощі, вона підійшла з Панасом до сивого діда, що сидів біля ватри, підкладаючи до вогню цурпалочки, варив щось у казанку. На грудях у діда жалісливо теліпалася медаль.
— Здрастуйте, діду! — Панас зняв з плеча торбинку, поклав на землю.
— Здоров, здоров, сину... Звідки ти будеш?
— З Миргородщини, дідусю. А ви ж звідки?
— Ми з пекла родом. Створив нас бог на посміх чортові, — дід поглянув на Олександру. — Дівка мила в тебе. То, може, дружина?
— Дружина, дідусю, — Панас поглянув на Олександру, посміхнувся.
— Ні, дідусю, ми ще не подружилися. То він жартує...
— Краще подружитись, а тоді й мандрувати... Теж на Сибір шукати вільної землі?
— Може, й на Сибір, тільки далеко, звідси не видно.
— Бодай і не бачити, — дідові очі налилися смутком. Він зітхнув. — Лихо гонить нас усіх. А спитай, куди? В які щасливі краї? І чого шукати, коли правди не знаходимо в рідному краї? Шукали ту правду колись діди і прадіди наші, коли ще порох тримали в рогастих порохівницях та шабель не кидали з рук... А тепер і правду нашу привласнили, і землі загарбали. А спитай — чия то земля? Не цих же кровожерів, що ладні не тільки землю загарбати, а й сонце пошматувати, коли б до неба дістали своїми пазурами... Нема, нема правди на нашій рідній землі.
— Може, ту правду треба пильніше шукати?
— Може, сину. Ось і я шукав її все життя і на заробітках по економіях, і наймитом, і пастухом. Шукав і не знайшов... Правда, як оцей цурпалочок у вогні. Коли горить, то гріє, а потухне — тільки димок куриться... Правда, як оця медаль, — дід показав на свої груди, — повернеш в один бік, то світиться хрестом, а повернеш в інший бік — нема хреста, тільки якийсь журавель розпростер крила. Почепили мені цю медаль, коли Шипку боронив від турків. Багато там наших снігом засипало-замело. А я витримав гірські сніговії, благодарить господа... А тут, на своїй землі, не витримав, — дід таємничо нагнувся до Панаса. — Не витримав, сину, бо землі нема. Понесу медаль аж на Сибір, щоб бачили, що я не худобина, а чоловік.
— На Сибір, діду, і злочинців гонять...
— Хай гонять. Для нас то не страшне.
— Мабуть, колись краще жилося?
— І колись було лихо, і тепер лихо. Правда, то й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо стало?.. 0х! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо! — старечий голос забився розпачем і обірвався.
— Лихо давнє й сьогочасне, — промовив Панас Якович, дивлячись на діда.
Десь почулася пісня, ніби виринула з-під землі, зарита в неї негодами, а тепер нагадує, як співали її ще діди і прадіди. Стогне вона, немов мати ридає над осиротілими дітьми. Ще більшого жалю завдала, обізвавшися зойками голосіння, сопілка. До неї незабаром приєдналася хрипливим голосом і друга. Дід обірвав розмову, прислухаючись до сумовитих звуків рідної музики. А коли сопілка, змінивши тон, зазвучала танцювальним мотивом, дід звівся і пішов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець: у ньому журбу перемагали пориви ще не забутого роздолля. Наче степовим повівом завихрилися лахміття, що прикривали схудлі плечі танцюристів. Потім стали в коло і, держачись за руки, повагом затанцювали. Обличчя в них були зосереджені, немов виконували вони поважне діло, бо пригадували пройдені шляхи по цій, колись уславленій праотцями землі.
Аж ось до вокзалу подали порожні товарні вагони. В них почали грузитися переселенці. Галасом наповнилось повітря, наче сполошилася пташина зграя. Навалювали вагони торбами, домашнім начинням. Повно набивалося людей. Більшість залишалася на пероні. Прощалися, плакали...
Поїзд рушив. Бігли за ним, голосили. Ось дівчина наздогнала вагон, почепилася, зірвалась, упала.
— Нещастя! Нещастя! — безпорадно гукали люди. Крізь натовп швидко пробилися Панас і Олександра. На рейках лежала закривавлена дівчина. З ноги й руки в неї струмилась кров. Швидко Олександра зірвала зі своєї голови хустку і перев'язала дівчині руку. Далі скинула свою кофтиночку, перев'язала ногу. Сюди прибігло кілька робітників. Панас пізнав Гната з майстерень.
— І ви тут, земляче? — звернувся він до Панаса. — Понесімо поранену до нашої хижі. Допомогу треба дати.
Робітники обережно підняли дівчину, понесли. Слідом пішли Олександра й Панас.
У тісній хижі робітники поклали на ліжко поранену.
Незабаром сюди прибув дід, з яким нещодавно вели розмову.
— Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне лихо — то справжнє лихої — дід поглянув на Олександру. — Така сестра милосердія і на Шипці була. — З дідових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалі.
— Добре, що ви, земляче, завітали-таки до нас, — звернувся Гнат до Панаса Яковича. — Лихо всіх зводить до цієї побратимської хати. Тепер шлях знаєте. Не цурайтеся. — Гнат поглянув на Олександру, яка піклувалася біля пораненої. — Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? — звернувся до Панаса, але той лише посміхнувся. — Бачите, як закривавилась... Хлопці, принесіть цебро води, хай помиє руки! Та ще попросіть у дівчат чимось прикрити голі плечі.
Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрі. Вона глянула на нього. В її погляді вогнем горіла радість переможця, радість мандрівниці в невідомий світ, де уздріла вона не знані досі таємниці...
Поверталися до міста, підіймаючись по Панянській горі. Вже надвечірню пригаслість сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вітер бунтівниче погнав хмари. Зчорніло. Прокотився несподіваний гуркіт, ніби велетенські колеса загриміли по бруку і впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагідно-покірною Панас не знав її раніше.
Линув дощ. Довелося перестояти під ґаночком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромінювала тепло, а з ним спливала усмішка, п'янка й прозора.