Ой пила, пила та Лимериха на меду,
Та пропила свою дочку молоду...
Ніс і на службу накопичені нічними годинами роздуми. На вулиці біля урядових установ відбувалась урочиста прогулянка губернатора. Він у парадній формі простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли віце-губернатор і керуючий справами канцелярії. На три кроки далі марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчі чини. Таке "шествіє", як називали його полтавці, відбувалося час від часу, коли генерал-губернатор хотів нагадати, що існує непорушна влада, надана йому від вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих, цілим хором сюрчали не тільки городові, а й дільничі урядники. Це подобалось губернатору, і він навіть давав нагороди за "бдительность" тим, хто найкраще орудує поліцейським сюрчком.
Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово гримнув оркестр "Боже, царя храни", від чого й бронзовий орел на пам'ятнику Слави ніби ширше розкрив крила, дивуючись "шествію".
Дійшовши до губернаторської управи, властитель губернії підіймався парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Інші чини підіймалися бічними ходами.
Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович довідався, коли прочитав газету, де сповіщалося про скликання гласних на земські збори.
Справа в тому, що губернатор вів боротьбу за обмеження прав земства. Він вимагав, щоб кожна земська нарада відбувалася під наглядом прокурора та чиновників губернаторської управи. Земці ж протестували проти такого втручання. Тому губернатор і вирішив з самого ранку продемонструвати свою урядову зверхність та необмеженість адміністративної влади...
Місто помітно готувалося до земського свята. Готелі заповнювали прибулі з губернії земські гласні. Жвавішала торгівля, гомінкішими стали ресторани. Частіше вулицями гнали візники. Обивателі купчилися, щоб подивитись на видовище. В Олександрівському парку прикрашували приміщення літнього театру.
Чимало наїхало сюди Супруненків, Хоменків, Пузиренків, що з заможних селян-глитаїв вибилися на великих власників землі. До них горнулися крамарі. Вони, як шуліки, накидалися, коли довідувались про занепад якогось дворянського гнізда. Скуповували землі, ліси, луки. Людно було в приміщенні Земельного банку.
Панас Якович відривав від роботи якусь годину, щоб подивитися на людей, почути розмови. Біля Земельного банку він зустрів Романка Мазевича. Той вклонився непевно, зиркнувши очима, і зупинився. Тепер він не був таким запобігливим, як раніше. В очах його Панас Якович прочитав щось приховано зловтішне.
— І ви, Панасе Яковичу, прогулюєтесь? Це добре. Тут кипить життя, — Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволеної своїм існуванням.
— Кому кипить, а кому в трубу вилітає.
— Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й не сподівалися, — хитро поглянув, попрощався і подався до земських ділків. Всюди йшлося про гроші, прибутки, наживи. Гроші заступали честь, совість і гідність. Не знаходячи собі тут товариства, Панас Якович повертався на Монастирську вулицю. А коли приходив у кімнату, то ще гостріше відчував свою самотність, що холодною хвилею гойдала смуток і втому.
* * *
Радий був, коли на другий день завітав Єдлічка і запросив на концерт, що його давали прибулі в місто арф'янки.
— То ж для розваги земців?
— Не тільки земці мають вуха... Навіть наші панєнки Анна Осипівна і Олександра Михайлівна хочуть послухати...
— Для них може бути нескромним таке відвідування.
— Нічого. Вони вже позакінчували інститут. Хай пізнають життя. В крайньому разі ми залишаємо за собою право в будь-який час піти з концерту. Треба зважити на прохання панночок.
Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрілись і попростували до Олександрівського парку, звідки доносились звуки полкового духового оркестру. Олександра Михайлівна і Анна Осипівна йшли попереду.
Тепле прозоре надвечір'я стелилося скісними проміннями по верхів'ях пожовтілих дерев. Була пора року, коли земля пишається дозрілими плодами в садах, а повітря пахне буйноквітучими чорнобривцями в палісадниках. Пора, коли журавлі збираються у вирій, оглядаючи простори скошених нив та сіножатей, і прощально квилять, розстаючись із землею, що дарувала свої щедроти. В таку пору й душа лине в журавлиному ключі, купаючись у просторах привабливої далі. Принаймні так почував себе Панас Якович. Він порівнявся з Олександрою Михайлівною. Вся вона пашіла молодістю, наснажуючи неспокоєм його серце.
Алоїз Вячеславович придбав квитки, і всі разом увійшли в парк, де вже запалювались різноколірні ліхтарі. На алеях, посиланих білим піском, прикрашених гірляндами, купчилися люди. На кожному розі алеї буфети.
Людський гомін, дзенькіт склянок та пляшок заглушали звуки оркестру. Збуджений настрій передавався від людини до людини. Панас Якович помітив, як щоки Олександри Михайлівни злегка зашарілися.
Підійшли до майданчика для танців. Саме в цей час оркестрові труби завели тягучу мелодію вальса. Подруги переглянулись, не виявляючи наміру танцювати.
— Що б сказала наша "маркіза" про ці танці? — запитала Анна.
— Очевидно, не дозволила б і дивитись. А ми все-таки подивимось. — Увагу Олександри привернула пара, що вийшла з танцювального кола. Мужчина витирав червоною хусткою піт з лоба. На його піджаку сумно гойдався на нитці обірваний ґудзик. Дама прив'язувала того ґудзика і верещала:
— Ух, каби квасу холодного глотнуть...
Панночки стримано бризнули сміхом. Пробиваючись крізь натовп ліктями, пара попростувала до буфету. Олександра ще поглянула на них і відвернулася.
— Ходімо до головного павільйону, де має відбутися концерт, — запропонував Алоїз Вячеславович.
Головний павільйон було заповнено людьми. Алоїз Вячеславович відшукав чотири стільці в перших рядах. Незабаром піднялася завіса. Вийшла група красивих жінок, одягнутих у білі сукенки. Кожна тримала, кокетуючи, арфу. Але до їх струн ніхто не торкався.
Ми дружно на врагов,
На бой, друзья, спешим... —
почали вони.
Алоїз Вячеславович нахилив голову, рукою закрив очі. На шиї в нього виступили червоні плями.