Панас Якович зачитав: "Правда. Річник перший, 1872, ч. V". Перегорнув сторінки поезії. Ось "Рожа" Федьковича. А далі вірш "Україні", підпис "Панас Мирний". З хвилюванням перечитував.
— Вас вразила поезія "Україні"? — запитав Пильчиков. Замість відповіді Панас Якович допитливо поглянув, нічого не сказавши.
— Вірш хороший — Хто ж той Панас Мирний? — цікавився Пильчиков.
— Про це мій брат не говорив?
— Ні. А ви не знаєте автора?
— Знаю... Але це таємниця.
— То ви не скажете?
— Не скажу...
— Це мені подобається... Виходить, ви вмієте берегти таємниці?
— Робіть висновки...
— Я вже зробив.
— Які?
— Ті, що робили ми колись у Кирило-Мефодіївському братстві.
— Але й на засідання вашого братства потрапив провокатор і видав учасників.
— Будемо враховувати надалі гіркий досвід, — Пильчиков замовк, чекаючи, що скаже Панас Якович.
— Про що ви вели розмову в Києві з нашими друзями? — запитав Мирний.
— Про важливі справи... Розмовляли і про вас, Панасе Яковичу. — Змінивши тон розмови, Пильчиков ніби декламував, наголошуючи на кожному слові: — Ми діти єдиної громади...
Останні слова насторожили Панаса Яковича.
— А далі що?
— Далі те, що київська "Громада" має поширити діяльність у Полтаві.
— Уже були спроби, але...
— Так... Потерпіли... Тепер з більшою конспірацією треба вести діяльність. Нам належить дещо запозичити від народників, що сміливо виступають за свої ідеали.
— Занадто гарячкові вони і часом несуть буйні голови у ведмежі лапи або навіть у роззявлену пащу ненажерливого дракона.
— Щоб роздерти ту пащу, потрібні жертви. Багато говорить нам досвід нашого земляка Волховського. Написані ним, разом з Прижовим, прокламації внесли збудження... Волховський відсидів два роки у в'язниці. А зараз, як я довідався у Києві, він нелегально в Одесі знайшов співдружбу з енергійним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакції породжують нові хвилі протесту. Визвольні ідеї швидко сприймає студентська молодь.
— У нас в Полтаві нема університету, отже, нема й студентського руху.
— Я багато років працюю з молоддю. Серед старшокласників є багато мислячих і непримиренних юнаків. Це двадцятилітні ентузіасти, шукачі чогось нового, вразливого. Нам треба зустрітися в тісному колі друзів. Я вас познайомлю з цікавими людьми. Але це буде після моєї подорожі за кордон.
— Ви їдете за кордон?
— Так. Є невідкладні справи. Вам відомо з преси, що цього року відбувається всесвітня виставка у Відні?
— Відомо. То що ж?
— Є нагода поїхати на виставку і зупинитися у Львові. Там організується товариство імені Шевченка.
Раптово хтось постукав у двері. Панас Якович вийшов і швидко повернувся з Мазевичем, який, переступивши поріг, розкланявся, подав руку Пильчикову, підійшов до столу і поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.
— Це подарунок вам, Панасе Яковичу, і поздоровлення.
— Яке поздоровлення? Від кого?
— Від мене... Від Романа Івановича Мазевича, — манірно випростався. — Поспішаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що таємно довідався.
— Не розумію...
— Коли не розумієте, то поясню... Довідався, — притишив голос Мазевич, — довідався, що у сенаті вже розглянуто справу про надання вам чину губернського секретаря, — останні слова він вимовив з притиском. — Прощай тепер, колезький реєстраторе, берімо вище! Ось незабаром дістане посаду старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподіваюсь, тоді згадаєте й про свого сослуживця, кроткого Романа Івановича Мазевича. Оце приніс печиво з найкращої кондитерської... Виготовлено на заказ... Можна й чайку попити, — посміхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевів зір на книгу і обома руками схопив її. — Це новий журнал? "Правда"? Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, — нанизував слова, як в'язку бубликів.
— Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, — почервонів Панас Якович.
— Цікаво, цікаво, — стріляв очима то в один, то в другий бік Мазевич, ніби розбризкував наповнений вщерть келих улесливості й облуди. — Цікаво... Навіть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такі книги. Завжди щось вичитаєш і про бога, і про царя. Хе-хе-хе... Хіба не правду я кажу?
— Залиште книгу, — Панас Якович забрав у нього "Правду". — Вона випадково до мене потрапила.
— Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такі книги тільки випадково можуть потрапити до рук його благородія губернського секретаря, — змінив тон на серйозний. — Я, мабуть, невчасно завітав? Мовчите? Ну й мовчіть, а я піду собі. Досить мені й того, що привітав вас... Печиво хай вам для услажденія... Прощайте! — як вихром понесло його до дверей. На порозі зупинився, помахавши затиснутим у руці кашкетом. Шельмовито зиркнув широко розплющеними очима, вийшов.
— Завжди отак непрохано-несподівано з'являється і щезає, як мара, — Панас Якович роздратовано поглянув услід Мазевичу. — Принесло його.
— Стерегтися треба таких доброзичливих добродіїв. Його улесливість огидна. Від неї псятиною тхне. Підозріло він зацікавився журналом. Ваш брат Іван Якович доручив передати його особисто вам у руки.
— Спасибі. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому надрукований свій вірш.
— То ви підписали його прізвищем Панаса Мирного?
— Так. То мій псевдонім. Під ним я буду конспіруватися. Лише близьким друзям дозволено знати про це...
— Чудової Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному! — Пильчиков зачитував останні рядки вірша:
Щоб на твоїй ниві
Зацвіли ще й святі квіти
Науки й любові!
— Вітаю... Ця несподівана ластівка хай принесе добрі надії, — Пильчиков загадково дивився на Мирного. — Не залишайте розпочатої літературної праці. Дар слова несіть для народного блага. Хай зіллється у вашій особистості Панас Мирний з Панасом Рудченком!
— Хотілось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нині гіркотно удостоєним звання губернського секретаря.
— Раджу не розмежовувати в собі Рудченка од Мирного., Обидва прізвища пригодяться для нашої спільної справи, — у погляді Пильчикова не згасала запитлива усмішка досвідченої в житті людини.
— Охоче служитиму нашій справі обома прізвищами. Але Мирний у мені сягає думками, мріями широких обріїв… Вимальовуються контури народного соціального роману. і Ще треба добути життєвого досвіду. — Для цього треба іти в народ.