Жінки, слухаючи звіряння де Марсе, мабуть, обурювалися в душі, бачачи, як добре він їх зображує. Бо він супроводжував свою розповідь гримасами, похитуванням голови і манірними позами, створюючи повну ілюзію жіночих повадок.
— Була мить, коли я вже мало не повірив цій чарівній брехні. Та ось, усе ще тримаючи в руці її вологі пальчики, я несподівано запитав:
"А коли ти виходиш заміж за герцога?"
Удар був спрямований так влучно, мій погляд так сміливо зустрів її погляд, а її рука так безтурботно спочивала в моїй, що хоч як непомітно вона здригнулась, я не міг цього не відчути. Шарлотта не витримала мого погляду, легкий рум'янець забарвив її щоки.
"За герцога? Що ви хочете сказати?" — відповіла вона, прикидаючись глибоко здивованою.
"Мені все відомо,— сказав я.— І на мою думку, вам слід поквапитись. Він багатий, він герцог, але він до того ж глибоко побожний і навіть більше — він вірує! Через те я певен, що ви досі зберігали мені вірність — завдяки його совісності. Та ви навіть не уявляєте собі, як для вас важливо, щоб він згрішив — перед Богом і перед самим собою. Інакше ви нічого не доб'єтеся від нього".
"Що це — сон?" — вигукнула вона, провівши рукою по волоссю — знаменитий жест Малібран10, але вона випередила Малібран на п'ятнадцять років.
"Годі, не прикидайся дитиною, мій ангеле,— сказав я і хотів узяти її за руки, але вона з виглядом ображеної невинності гнівно сховала їх за спиною.— Виходьте за нього, я дозволяю вам,— провадив я, відповідаючи на її жест церемонним світським "ви",— Навіть більше я вам раджу вчинити так".
"Але це якесь жахливе непорозуміння! — вигукнула вона, падаючи переді мною навколішки, — Я кохаю в усьому світі лише тебе, вимагай від мене яких завгодно доказів!"
"Підведіться, моя люба, і зробіть мені ласку — будьте правдиві".
"Обіцяю — як перед Богом".
"Чи сумніваєтесь ви в моєму коханні?" "Ні".
"А в моїй вірності?"
"Ні".
"Ну так от, я вчинив непрощенний гріх,— сказав я.— Я засумнівався у вашому коханні, у вашій вірності й між двома пристрасними побаченнями почав холоднокровно за вами стежити".
"Холоднокровно стежити! — вигукнула вона, зітхаючи.— Годі, Анрі, ви мене більш не кохаєте".
Як бачите, вона вже знайшла лазівку, щоб вислизнути. Під час таких сцен кожне зайве слово може стати причиною поразки. На щастя, вона не змогла перебороти цікавість і запитала:
"А що ви таке помітили? Хіба я коли-небудь бачилася з герцогом десь-інде, як у світському товаристві? Чи, може, ви щось прочитали у мене в очах?"
"Не у ваших очах,— відповів я.— У його очах. Ви змусили мене цілий тиждень ходити до церкви Святого Фоми Аквінського. Я спостерігав, як ви молитеся там разом з ним".
"Он як! — вигукнула вона.— Нарешті ви почали ревнувати!"
"О, я хотів би ревнувати! — сказав я, милуючись гнучкістю цього жвавого розуму та вивертами, які могли ошукати хіба сліпого.— Але походивши до тієї церкви, я став вельми недовірливий. А пам'ятаєте той день, коли я застудився, а ви вперше мені збрехали? Ви думали тоді, що я лежу в постелі й приймали у себе герцога, а мені потім сказали, що не бачилися ні з ким".
"Знаєте, ваша поведінка просто ганебна!"
"Чому? Адже я цілком згоден, що одруження з герцогом дасть вам чималі вигоди: знатне ім'я, якого ви цілком гідні, блискуче й почесне становище. Ви станете однією з цариць Парижа. Я повівся б нешляхетно, якби перешкодив вам улаштувати своє життя, так вигідно і з таким блиском одружитися. О Шарлотто, ви ще віддасте мені належне, зрозумівши, наскільки я відрізняюся характером від інших молодиків. Незабаром вам довелося б обманювати мене. Атож, ви неминуче потрапили б у незручне становище: ви мусили б вигадувати привід, щоб порвати зі мною, адже герцог за вами стежить. А тут я сам іду вам назустріч. Отже, нам пора розлучитися, герцог — людина суворих правил. Вам слід стати зразком доброчесності, послухайтесь моєї поради. Герцог людина з гонором, він хоче пишатися своєю дружиною".
"Ох, Анрі,— сказала вона, заливаючися слізьми, — якби ти заговорив про це зі мною раніше, атож, якби ти тільки захотів (я вже, як бачите, став винним), ми втекли б з тобою куди-небудь на край світу, одружилися й жили б щасливо, ні від кого не ховаючись!"
"Тепер уже пізно про це говорити",— сказав я, цілуючи їй руки і напустивши на себе вигляд нещасливої жертви.
"О Господи, та я ще можу все розладнати!" — вигукнула вона.
"Ні, ви надто далеко зайшли з герцогом. Мені доведеться поїхати в мандри, щоб нам було легше витерпіти розлуку. Нам слід обом остерігатися нашого кохання..."
"Ви гадаєте, Анрі, герцог щось підозрює?"
Я ще був для неї "Анрі", але вже не "ти".
"Ні, я так не думаю, — відповів я, вдаючи з себе відданого друга.— Але раджу вам частіше молитися, примиритися з Богом, бо герцог чекає від вас цього доказу прихильності. Він вагається — треба підштовхнути його".
Вона підвелась і двічі пройшлася по будуару, вдавано, а може, й щиро схвильована. Потім, либонь, знайшла позу й погляд, які відповідали новим обставинам, зупинилася переді мною, подала мені руку і сказала зворушеним голосом:
"Ну що ж, Анрі, ви людина чудова, чесна, благородна. Я ніколи вас не забуду".
Це був на диво майстерний хід. З чарівною невимушеністю перейшла вона до нової тактики, необхідної в тому новому образі, в якому вона хотіла постати переді мною. А я всім своїм виглядом, очима й поставою виразив такий невтішний смуток, що її гординя пом'якшилась. Глянувши на мене, вона взяла мене за руку, лагідним рухом притягла до себе й посадила на диван.
"Мені дуже прикро, мій хлопчику,— сказала вона, хвилину помовчавши,— Ви мене кохаєте?"
"Ще б пак!"
"І що ж тепер з вами буде?"
Тут усі жінки перезирнулися.
— Я досі відчуваю біль, згадуючи про її зраду, але мені й тепер смішно, коли я бачу її обличчя, що виражало глибоку переконаність — невимовно для неї приємну,— що хай я навіть і не помру, але віднині житиму у вічній тузі,— провадив де Марсе.— О, не смійтеся поки що,— сказав він гостям панни де Туш.— Далі буде ще кумедніше. Помовчавши, я подивився на неї закоханим поглядом і промовив:
"Я й сам ставив собі таке запитання".