Розмахують войовниче палицями, щось вигукують люто, а поткнутися в ущелину більше вже не наважуються: ми їх таки добре провчили.
Коли передовий загін з лютим виттям кинувся вслід за нами, ми саме подолали величезну брилу. Перелазили через неї з півгодини, якщо не довше, — вона вся ворушилася, вона мов дихала, готова от-от зірватися в прірву. Ми аж попадали, коли її подолали: тремтіли руки й ноги, а серце билося десь аж під горлом. І тоді тітка Павлина, глянувши вниз, сказала:
— Ось вони, голубчики!
Ми подивились донизу й одразу ж побачи: ли перших орангів.
Вони теж помітили нас, бо ущелина була пряма, як стріла. Потрясаючи бойовими палицями й луками, люто завиваючи, вони одразу ж почали дертися вгору.
— Вгору!.. Швидко!.. — наказує татко.
Але Ван-Ген, що весь оцей час не відходив од Жорки, похитав головою:
— Не встигнемо... Вони нас все одно наздоженуть...
І замість того, щоб дертися вгору, він став спускатись вниз — по кам’яній брилі.
— Ван-Гене, що ви надумали?!
— Верніться, Ван-Гене!
Ван-Ген мов би й не чув. Він якийсь час роздивлявся каміння, потім покликав нас:
— Ідіть сюди!
Ми спустилися до нього, хоч оранги вже були майже поруч. Але Ван-Ген раптом став спускатися ще нижче — назустріч орангам. Нам здавалося, що він збожеволів.
— Татку!
— Ван-Гене!
Ван-Ген уже стояв унизу — під самим камінням, пильно щось роздивлявся, а потім звів до нас голову:
— Тут деревина... Досить її зрушити, і вся оця гора обвалиться!
— Зачекайте, я зараз спущуся до вас! — вигукнув татко.
— Не треба, я й сам упораюсь... До того ж удвох ми не встигнемо відскочити! — Ван-Ген уже смикав деревину, пробуючи виважити її з-під каміння.
— Ван-Гене, зачекайте!
— Назад! — закричав на татка Ван-Ген.
І татко скорився. Одступив до нас, весь час повторював:
— Але ж він сам не справиться!..
А Ван-Ген розхитував і розхитував привалену камінням деревину. Не дивився на орангів, які підступали все ближче. Вони дерлися вгору кам’яним одполірованим річищем, підсаджуючи один одного, і не було, здається, сили, яка могла б їх зупинити.
А Ван-Ген смикав і смикав. І величезна купа каміння, що нависала над ним, ворушилася і з кожним його зусиллям ледь помітно осідала донизу.
Ось два передні оранги зупинилися, натягнули страшні свої луки, прицілились.
— Ван-Гене!
— Татку!
Свиснули стріли, одна із них, не долетівши, ткнулася сліпо у камінь, друга ж ударила поруч з Ван-Геном. Вистріливши, оранги одразу ж дістали з-за спин нові стріли.
Ван-Ген ще дужче вчепився у дерево. Підліз, став розгинатися, виважуючи його з-під каміння. Дерево тріщало, каміння шурхотіло, сипалася глина, а оранги вже закладали стріли у луки.
— Ван-Гене!!!
Ван-Ген рвонувся, і деревина, мов вистрілена з гігантського лука, злетіла високо вгору. Темне тіло Ван-Генове метнулося набік, а величезні брили, випереджаючи одна одну, з страшним гуркотом понеслися вниз. Вони підскакували, злітали в повітря, бризкаючи кам’яними осколками, і весь загін орангів був миттю зім’ятий, збитий із ніг, стертий тим нещадним потоком.
Одному лише орангові пощастило якимось чудом врятуватися. Вчепившись у виступ на скелі, що нависла над річищем, він довго висів, підібгавши коліна аж до живота, а потім зірвався і з пронизливим зойком покотився донизу.
Тітка Павлина вже хотіла була пустити услід каменюку, але татко притримав:
— Не треба... Він тепер уже не полізе нізащо.
А тепер ми стоїмо під стіною й не знаємо, що робити далі.
Врешті Ван-Ген щось надумає. Він довго роздивляється навислу над нами скелю, ще довше стоїть під прямовисним жолобом, промитим водою. Врешті звертається до тітки:
— У вас є капроновий шнур?
— Ван-Гане, що ви надумали? — з тривогою запитує татко.
— Я спробую видертися оцим жолобом.
— Але ж це самогубство!
— А що ви пропонуєте? — запитує Ван-Ген. — Спуститися в обійми отим?
Татко замовкає. А я з острахом дивлюся на жолоб. Він здіймається догори, як величезна розрізана навпіл труба, і в ньому не видно жодного виступу, жодної тріщини, за яку можна було б учепитися.
— Слухайте мене! — каже Ван-Ген: він взяв у тітки тонкий довгий шнур і тепер намотує його навколо тулуба. — Якщо мені пощастить здертися, я спущу шнур донизу. І по черзі вас витягну. Пам’ятайте: впирайтеся руками й ногами в протилежні стіни. Весь час упирайтеся!.. Першим полізе Вітя, потім — ви, — до тітки Павлини, — потім — ви, — це вже до татка, — а тоді вже ти.
— А чому Жора останнім?
— Бо він серед вас найспритніший... Ну, я пішов...у
Ван-Ген став у жолоб, спиною до скелі. Розставив широко ноги, а руки заніс над головою. Долоні його так і прикипіли до кам’яної поверхні. Ось він весь напружився, став повільно, сантиметр за сантиметром, пересувати ліву ногу догори. Пересунув, вдавив її в стіну, ворухнув правою. Так і став підійматися, поступово сантиметр за сантиметром. Обличчя його почервоніло, на чолі виступив піт.
Підсмикнувши ноги, застиг, потім так само обережно став пересувати руки...
Завмерши, дивилися ми на Ван-Гена. Було таке відчуття, мов не Ван-Ген — кожен із нас видирався зараз отим прямовисним жолобом. Аж м’язи зводило, аж боліло всередині од мимовільного напруження, ми боялися зронити хоч слово, бо нам здавалося, що тоді Ван-Ген не втримається.
А внизу вибухнув крик: оранги побачили Ван-Гена в трубі і знову пірнули в ущелину.
— Ось я вас пригощу! — вигукнула тітка Павлина.
Підскочила до величезного валуна, стала його розхитувати, намагаючись зрушити з місця. Ми одразу ж кинулися їй на допомогу.
Валун довго не піддавався, він намертво вріс у глину.
Ну, раз!.. Ну, ще раз!.. Ну, ще!..
І кам’яне чудовисько врешті зрушило з місця. Спершу повільно й мов аж знехотя, а потім все швидше й швидше, з таким страшним гуркотом, що аж здригнулась ущелина. Оранги так і порснули донизу. Втікали, збиваючи один одного з ніг.
— Ага, не сподобалось! — вигукувала тітка Павлина. — Лізьте іще раз, каміння тут вистачить!
Глухе завивання, повне безсилої люті, донеслося знизу.
А Ван-Ген здирався все вище й вище. Обережно й повільно, мов равлик, всім тілом утискуючись в скелю. Він був уже так високо, що в мене аж голова пішла обертом і замерехтіло в очах.