— Ну, я їм наконструюю! — пробубоніла тітка Павлина.
— Гляди, будь обережнішою! — застеріг її татко, — Тут кожен третій стежить за двома іншими, а кожен другий — шпигує за третім. — Не турбуйся. Мене не так легко впіймати!
— А ти, Вітю, допомагай тітці...
Я лише кивнув головою: що й казати! Хай краще татко нам скаже, як ми всі звідси виберемося. Адже татко не думає бути тут до самої смерті?
— Не думаю, — відповів мені татко. — Ми із Ван-Геном уже не раз про це радилися. І навіть є один план... Але про це поговоримо згодом. Поки що ж нам треба розстатися: сторожа починає на нас поглядати...
Татко помахав нам недбало рукою, повернувсь до палацу. А ми пішли до нош. І тільки підійшли, як сторожа привела Жорку.
Я думав, що побачу товариша ображеного і сердитого, адже він сидів щойно у клітці, а Жорка веселий-превеселий. Мало не скаче.
— Ти чого? — запитав я здивовано.
— Нічого.
— З тобою щось сталося?
— Сталося, тільки тобі не скажу!
Ну, й не треба! Подумаєш!.. От не буду допитуватись — він же перший не витримає!
І він таки не витримав: я ще й до нош не дійшов, як він мене — смик за рукав!
— Я зустрів свого татка!
— Ну-у?.. Де?
— У клітці. Ми сиділи разом. Адже ви тепер — пани, а ми — нижча раса, — не втримавсь, аби не вколоти.
— Знаєш що, в тебе зуби цілі?!
— Ну, гаразд, не сердься... Поки ви там гостювали, я багато що взнав...
— Що?
— Потім розкажу. А зараз лізь на ноші.
Це мене так зацікавило, що я навіть не дивився, куди нас несуть. Отямився лише перед невеликим двоповерховим будинком, що геть потопав у квітах.
Поряд були такі ж будиночки, а позаду стриміла величезна кубічна споруда. З бетону й скла.
— Генна лабораторія, — пояснив мені Жорка: він таки не марнував у клітці часу. — Там твоя тітка працюватиме. А отут будемо жити.
Мені дісталася окрема кімната — на другому поверсі. Тітці ж Павлині аж три: спальня, передпокій і робочий кабінет, заставлений стелажами з фільмотекою. Тут була зібрана величезна бібліотека: тисячі книжок, сфотографованих на плівку. А на спеціальній підставці — проектор.
Тітка Павлина одразу ж вчепилася в той проектор і забула про все на світі. Тепер, коли не перегляне всі стелажі, не заспокоїться.
У мене ж у кімнаті не було нічого, крім шкур антилоп.
— А де ж ліжко?
— Ліжок тут і не бачили, — відповів мені Жорка: він і це вже знав. — Оранги сплять прямо на шкурах.
Я примірився до найбільшої шкури, ліг. А чого, можна спати! Навіть цікаво.
— А де твоя кімната?
— Кімната? — засміявся гірко Жорка. — Ти що, забув, що я — ваш слуга? Мені належить жити в підвалі, разом з іншими слугами. І спати не па шкурах, а на підстилці з гілля.
— Знаєш що, давай жити разом! Жорка заперечливо похитав головою:
— Не можна.
— Чому? Ти що, боїшся, що нам двом тут місця не вистачить? Та ти глянь, скільки тут шкур!
— Не можна, — ще раз повторив Жорка. — Ти забуваєш, що я — ваш слуга. Представник нижчої раси. Татко мене попередив.
Бо оранги можуть убити. Ти ще не знаєш по-справжньому, що це таке — фашизм.
— А ти знаєш?
— Знаю... Татко розповів, поки сиділи у клітці... Ну, я пішов у підвал. Бо оранги ще можуть помітити, як слуга розмовляє з господарем.
Бідний Жорка, йому набагато зараз важче, ніж нам! Носити отой нашийник, падати на коліна перед кожним орангом... Спати в підвалі, серед отих напівроботів... Бр-р-р-р... Я нізащо не зміг би!
Зажурений, пішов до тітки Павлини.
— Чого це ти, мов у воду опущений?
Розповів про Жорку.
— Чи не можна домогтися, щоб він хоч спав разом зі мною?
— Не можна, — відповіла тітка Павлина. — Ми не повинні дратувати орангів... Жорка — розумний хлопчина і на нас не ображатиметься. Адже це — необхідність...
Я лише зітхнув. Підійшов до вузького вікна, став роздивлятися споруду, що стояла навпроти. Вона нагадувала величезний куб: суцільна стіна, зовсім без вікон. Ще й обнесена високим парканом з колючого дроту. І по той бік, вздовж паркану, сюди-туди походжають озброєні оранги.
Цікаво, що там усередині? Я ще ніколи не був у генній лабораторії. І навіщо її так охороняють? Од кого?
— Ми скоро туди попадемо?
— Мабуть, що скоро... Можливо, що й завтра...
Тітка Павлина як у воду дивилася: другого дня, після сніданку, нас повели до лабораторії. Ми йшли в супроводі двох орангів у коричневій формі: таких похмурих та непривітних істот мені ще не доводилося бачити.
Минули одну варту, другу. І кожна нас запитувала, чи нічого не несемо з собою. Навіть перекладачеві не вірили. Промацували кожну складочку на одягові, примушували скидати взуття. Тітка Павлина терпіла-терпіла, а потім і вибухнула:
— Завертаймо назад! Я йшла в лабораторію, а не до в’язниці!
Перекладач ледве її заспокоїв. І після цього варта вже нас не обшукувала: похмуро пропускала мимо.
Врешті ми потрапили у вузький коридор з численними ліфтами. Ліфти весь час рухалися вгору та вниз, вогники так і бігали на панелях, невпинно гули електромотори. Ми зайшли до порожнього ліфта, перекладач натиснув на кнопку, і ми помчали донизу. "Один... два... три... — рахував я про себе поверхи, що так і мелькали. — Дванадцять... тринадцять..." На сімнадцятому ліфт зупинився, розчинилися вузькі дверцята. І я аж замружився од яскравого світла.
Ми ступили до величезної зали з численними колонами. Стіни були хтозна й де, зверху лилося світло: різке й неприємне. Яскраво біліли столи, геть заставлені приладами. Колби найрізноманітніших форм та розмірів, од такої, що я міг би з головою залізти, аж до мізинця завбільшки, трубки, шланги, якісь металеві коробки — все це перепліталося, громадилося на довжелезних столах, там щось гуло, булькотіло, скапувало, осідало й пінилося.
А поміж столами, куди оком не кинь, — оранги. У сліпучо-білих халатах і шапочках, вони або походжали повільно, або сиділи, втупившись поглядами в колби, або щось швидко записували. Нас уже, мабуть, чекали: не встигли ми появитися, як назустріч нам рушила ціла група.
— Професор, — шепнув шанобливо тлумач. — Начальник лабораторії.
Той, кого тлумач назвав професором, ішов попереду. Це був худющий оранг, уже досить старий.
Він дуже горбився, а довжелезні руки його сягали аж за коліна.