Як підете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вітряк, а потім звернете на межу поміж пшеницями та спуститесь тою межею трохи ніби в діл — на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в ній на покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі.
Минете церкву, а потім Куликами, Куликами (це куток на селі, де всі Кулики живуть) аж за містечко вийдете.
Вийшли ви за містечко й прямуєте далі. Перша дорога, праворуч, буде на Тернівщину, а друга — далі, на Шенгеріївку.
Ні на Тернівщину, ні на Шенгеріївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдіть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб'ягів буде не більше, мабуть, як кілометрів із вісім.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, ідучи межею поміж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою й цепкой лебедой!
Так ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім років...
Проказувати ви таке вмітимете тільки через два роки, коли Марія Андріївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворі і весна, і сонце, — так і тоді в теплу хустку кутається, бо вже старенька, і все, бідна, кахикає, — навчить вас.
Як тільки через два роки вона вам скаже:
— Оці два рядочки, дітки, ви мені на завтра щоб напам'ять вивчили! Оці:
По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою й пепкой лебедей!
От ви їх і вивчіть напам'ять! Усе вам тут зрозуміло? А хто знає, що таке "цепкая"?
— Я знаю, — підносите ви руку, всю в чорнилі.
— Ну, скажи!
— "Цепкой"... То є ціпок, так це — патериця, вроді як хлопець, він, а "цепкая" так це — патериця дівчинка, вроді як вона...
Марія Андріївна сміється і від сміху ще дужче кахикав:
— Ні, не те, не те, — каже вона, — "цепкая", це така, що дуже чіпляється!
— Чіпка, значить? — вигукуєте ви з усіма в хорі.
— Ну, да, чіпка! Так "чіпка" це буде по-нашому, а "цепкая", — це по-російському! Розумієте?
— Ага!— знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марії Андріївні:
По ниві проходжу я вузькою межею, Поросшей кашкою й чіпкою лободою.
— Та не "чіпкою", а "цепкой"!
— А я забув, що так треба! Так я вдруге!
— Ну, ну!
— Поросшей кашкою і...
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потім у думці самі собі кажете "ага"! й з притиском переможно кидаєте :
— І чіпкою лободою!
Марія Андріївна, посміхаючись, лагідно махає рукою:
— Сідай!
Де тепер могилка лагідної-лагідної Марії Андріївни? Уклонився б я могилці її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дітки, пишіть! Кругленький! Оце й буде "О"!" — а потім розглядає зошити:
— Ой хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! І руки не дуже в чорнилі! На ось тобі — цукерка!
Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається, хай би весь час соловейко тьохкав!
Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цепкую лебеду" ви, йдучи межею поміж пшеницями, ще проказувати не вмієте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвіть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цілий великий-великий сніп ви тих квітів нарвете, а потім березкою його зв'яжіть і несіть!
А як іще вам сумно, тоді ловіть на колосках жучка-кузьку. Вловили—й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж півпазухи, вони там лазять, шелестять і лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тоді буде, і ви, підстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!
А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горілку п'є.
Приходите, а в садку за столом куркулі два сидять та горілку з глечика п'ють.
А потім, як нап'ються, то й крикнуть:
— Даниле! Запрягай Жолудя й Горілку в гарбу, та щоб повнісінька гарба сіна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш?— питає мене куркуль.
— Поїду, — несміливо кажу я.
— От і добре! На гарбі сидітимеш, коні поганятимеш! Добре?
— Добре!
— От і гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
— Дядьку! А що воно таке за дрохви?
— Хіба не чув?
— Не чув!
— Птиця така велика, як дві гуски вкупі! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
— Ага!
От на гарбі й поїхали! Повна гарба сіна та ще кругом і бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горілиць на горбі й намагаються співати:
Вилітали орли з-за крутої гори...
Ллє дотягали вони тільки до "крутої", а па "круту гору" видертись ніяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звідки знову "вплітали орли".
Так усю дорогу тільки те й робилось, що "вилітали орли", а що з тими орлами далі було, куди вони вилітали й чого вони вилітали, — для мене й залишилося тоді таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву! Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядьків каже:
— Подивись-но, Дороше, чи не видно? Дядько встав на гарбі, я спинив коні, і почав дядько дивитись на всі боки! Дивився він довго, а потім і каже:
— Отам за ожередом ніби щось таке бовваніє! На конюшинищі! Звертай на оцю межу й прямуй на ожз-ред!— каже мені дядько.
Поїхали межею...
Стали біля ожереду. Дядько виліз на ожеред, подивився сюди й туди, зліз, підійшов до гарби:
— Єсть!— каже. — Семеро! Тільки ж як до них під'їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потім мене почали вчити, як мені їхати.
— Ми, — кажуть, — їхатимемо та по дорозі непомітно ч гарби попадаємо й заляжемо отам у пшениці, а ти їдь аж туди та, не доїздячи байрака, звертай ліворуч і об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потім завертай коні й їдь назад, трохи до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад і їдь ще ближче до них. Наганяй ніби їх на нас. Та не витикайся з гарби щоб вони тебе не побачили! І не нокай, і не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумів?
— Зрозумів!
— Паняй!
Поїхали...
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув ліворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) — побачив оддалік табунець якихось великих птахів, що паслися на конюшинищі.
Я все робив так, як казав мені дядько Дорош.
І туди їхав, і назад повертався, і знову туди повертався, все до тих птахів наближаючись.
І дуже вже мені закортіло роздивитися їх. Особливо отого, найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбі й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, — знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків, а вбік.