Древляни

Страница 81 из 97

Близнец Виктор

Нема німців. Утекли.

Сашко вискочив на вулицю.

І застиг, вражений не менше, ніж серед ночі.

Ще вчора лежали чисті й білі сніги, а зараз — їх наче побило віспою. Поле до самого обрію брудне, перетовчене ногами. Пройшла тінь розгромленого війська і залишила по собі трупи, уламки машин і тисячі відбитків чобіт. Ревище й гуркіт розповзлись у тиші й зникли, а сліди залишилися на снігу, поки їх не змиє весняними ручаями.

На сході блідло небо, ледь-ледь рожевіли хмари, і легенький відблиск лягав на горби. Світало.

Люди повилазили з хат.

Мовчання, насторожені погляди, стишений гомін. Потім голосніші перегуки, вони докотились і до Сашка, й хлопець почув: он-он, дивіться, з-за лісосмуги!.. наші!..

Хлопець кліпав очима — де, що? — і нічого в степу не бачив.

У нього готова була картина: зараз вихопиться з-за пагорба кіннота, розсиплеться по всьому полю і шквалом, як у фільмах про басмачів, рине вперед. Або танки, або все разом — танки, кіннота, лижники, тільки масою, силою, тучею. Ця сила має бути у сто крат грізніша за ту, що відступала всю ніч, що стоптала, перемісила сніг до мерзлих грудок.

І раптом — що це?

З-за пагорба виткнулась… підвода й гурт людей! Наші, це точно, он і прапор розвівається. Але ж… невеличкий гурт і так поволі, тихенько суне до села.

Люди стояли під хатами і не йняли віри: невже то свої? І невже то — визволення?

А гурт наближався. Вже видно солдатів, видно тачанку з трубою (мабуть, кухня, бо димить). Наші повернули до хат, до першого провулка на тому краю села. І там уже висипали їм назустріч жінки й дітлашня.

Колихнулося повітря, секунди побігли бистріше, й серце в Сашка застукотіло прискорено.

Ще якась мить — і вилетів із свого двору Шавлюга, кожух у нього розстебнутий, він на ходу товкмачить на голову шапку, а жінка постогнує за ним і рушником прикривав пухку паляницю.

З білою хлібиною вони промчали повз хлопця, війнувши на нього теплим духом черені й підгорілої шкоринки.

Сашко розгубився: що ж йому взяти з собою? Чи так бігти? Крутнувся по двору і гукнув:

— Шалай, за мною!

Вони припустили городом, падали в сніг, налітаючи один на одного, бігли захекано й весело, а мимо котилися в балку замурзані, напівголі Лаврові хлопчаки, хто в чунях, хто в шкарбунах на босу ногу. І всі кричали й раділи, стрибаючи в замети і всім кагалом видряпуючись нагору.

Коли Сашко і Шалай примчали до завулка, де жила крива й простодушна Зося, там уже юрмилися люди. Хлопець проліз наперед —і саме вчасно: вулицею їхала пара коней, запряжених у сани, на санях сидів молодий кирпатий червоноармієць-візник, шапка на потилиці, цигарка в зубах, він браво вйокав на коней і підморгував дітям, а ще веселіше жінкам. За ним котила підвода з червоним прапором, і прапор тримав між колінами серйозний мовчазний солдат. А далі їхала чорна закіптюжена кухня на високих колесах, од неї пахло димом і гарячим супом. А трохи позаду — гурт солдатів.

Сашко одразу вихопив поглядом двох найпомітніших бійців із колони: якось мирно, перевальцем ступав по снігу старий червоноармієць і вів за руку, ну, сказати б, свого онука, але ж ні — теж червоноармійця, тільки маленького, років одинадцяти. Сашкові аж млосно стало: невже бувають такі солдати? І як йому взнати про це? У нього змокріли долоні, і він, ковтаючи повітря, спрагло й гарячково дивився на них — на цих двох солдатів. А вони були дуже схожі: йшли в кожушках, у битих валянках, у теплих шапках-вушанках. Тільки в старшого бійця стовбурчились пишні вуса й білі пухнасті брови, а в меншого з-під шапки визирало худорлявеньке дитяче лице.

Юрба теж не спускала очей з цих двох, і жінки охали, розчулено шморгали носами й витирали сльози.

Як тільки процесія зупинилась і гурт повалив до солдатів, Сашко метнувся туди, де стояв старий з хлопчаком. Але Сашко припізнився, бо їх тісно обступили, і вже щось виголошував Шавлюга, вручаючи вусатому білу хлібину, а з-під хлібини, пригнувшись, визирав отой маленький солдатик, зеленкуватий, з двома широкими передніми зубами, тихий хлопчик, про яких кажуть: влюбливий.

Шавлюга тим часом ліз просто в очі вусатому, облапував його дебелою рукою. ("Гад, — подумав Сашко. — Уже й тут встиг!"), а Шавлюга щось говорив, і товсті чорнуваті губи його ворушилися, мов п’явки, і він казав про те, як настраждалися люди від німців, — все пограбували, знищили, вимели до цурки, от і в нього корову забрали і останніх кролів подушили, це вже недавно, останніми днями. Старий солдат — а в нього було сухорляве, проте міцне, з пахким рум’янцем лице — втішав Шавлюгу, казав: нічого, минулося, почнеться знову життя. І тут солдат, на радощах, витяг з-під поли алюмінієву флягу, налив чистенької рідини в стаканчик і сказав Шавлюзі: "Пий. Натуральний спирт". Шавлюга аж блиснув очима, задер жилаву щетинисту шию і глибоко в рот вилив спирт. Смачно крекнув, облизав струмочки, що текли по губах.

Солдат урочисто оглянув розпашілі, щільно притулені одне до одного лиця, немов питаючи: хто ще хоче?.. Але тут було переважно жіноцтво, заплакане, щасливе і так, без вгощання. І раптом — диви! З-поміж жіночих хусток виринула кругла фізіономія Грині-барабанщика, рожева, невинно-засоромлена. Гриня криво й заздрісно посміхався, одним оком лупав на флягу, другим на солдата і говорив про те, що таки справді довелося попомучитися при німцях.

Гриня теж одержав порцію спирту. Охоче випив за перемогу, за себе, за людей, невинно убієнних фашистами.

А збоку стояв дядько Лавро на костурі, обтулений своїми дітлахами, і вони, батько й діти, в десять пар очей з радістю й острахом поглядали на наших бійців, не сміючи й підійти близько. Сльози котилися по сизих Лаврових щоках, і дядько не витирав їх — не соромився свого плачу.

Прийшли свої, люди очманіло товпились, і якось ніхто не зважав на те, що наперед пролізли Шавлюга й Гриня, відтіснили жінок спинами і за всіх розпинаються про те, що було, і що буде, і як гірко доведеться колгоспові в перші дні. "Що гірко, то гірко", — погоджувались щиро жінки. Тільки Бойчуківський Сергій, колись побитий вуздечкою, як вовченя, виглядав з Лаврового гурту й ненависно стежив за кожним рухом Шавлюги. І в його погляді було тверде й рішуче: не забуду!