— Революція нам нічого не дала! Мистецтво жебрачить! Художник не став прикметою держави, як поліцай, учитель, чиновник, міністр! Художник голодує!..
— К дідьку міністрів! — вигукнув експансивний Зінько Кізленко.— Ік чортовій мамі міністрів! Міністрів було тисячі і буде їх ще мільйони, а от Рембрандтів, Анджело, Кіз-ленків — одиниці! Я протестую.
Кізленко патетично приклав руку до грудей і після слова "протестую" вимахнув нею так, ніби хотів хвиснути по губах свого приятеля Чуприну, що посмів поставити художника поруч поліцая й міністра.
Обидва вони, і Чуприна, і Кізленко, вчилися в художній школі, але за два роки вчення їм не пощастило захопити якусь визначну мистецьку височінь через запеклу зненависть старих зашкарублих професорів до молодих талантів... Щоразу, як їм припадало йти в атаку на мистецькі позиції, несучи, як знамена, свої полотна, мистецько-професорська старизна робила вилазку й розбивала Чуприну й Кізлен-ка впень...
Оці спільні біди та нещастя і були за причину приятелювання Чуприни й Кізленка, незважаючи на взаємне презирство й одверту нелюбов.
Жили вони вдвох у маленькій кімнаті на околиці міста ще з тих часів, як Чуприна, кинувши вкрай розкуркулене хазяйствечко своїх батьків, вступив до художньої школи, а Кізлик за протекцією земляка з Холмщини не тільки вступив до тієї школи, а й одержав стипендію, як людина без роду й племені.
Молодший за Чуприну Кізленко, що звався звичайно Кізликом, і зовнішністю різнився од свого приятеля. Тоді, як Чупринине обличчя, починаючи од очей, заросло чорною щетиною, у Кізлика на щоках, як у дівчинки, золотився ледве помітний пушок і тільки під носом, де проектувалися вуси, він набирав інтенсивнішого зафарблення.
Чуприна своїм волохатим обличчям нагадував молодого мандрила, зіпсутого цивілізацією, а в Кізликовому обличчі було багато од бичка, що йому під тоненькою шкуркою на лобі муляють ріжки і от-от прикрасять його ознаками мужності.
У кудлатій Чуприниній голові гніздилося святе переконання, що Кізлик — ідіот і бездара, а під ненарізаними ріжками Кізлика була певність, що в особі Чуприни він має справу з тупим міщанином, який ніколи не зрозуміє його, Кізликових, творчих знесень...
Викликавши Кізлика на гнів згадкою про міністрів, Чуприна зневажливо подивився на опонента й суворо, як смертного присуда, прорік:
— Ти, Кізлик, був ідіот і будеш ідіот!
Та Кізлик не образився на це зауваження. Він був певен, що геніїв і новаторів пересічні міщани всіх часів і народів вважали за божевільних.
— Я згоджусь з тобою, що я ідіот, коли ти згодишся зі мною, що ти тупий міщанин і бездара! — сказав Кізлик і о дій шов до вікна.
Він завжди робив так, коли тупе міщанство турбувало його своїм втручанням,— відходив до вікна й презирливо кривив рота.
Своє прізвище Кізлик підписував на італійський кшталт так, що виходило "Кізлічіо", але це зовсім не означало, що він був прихильником класицизму в мистецтві. Навпаки, він тішився з праць лівих майстрів і навіть готувався виголосити свого власного мистецького маніфеста.
Кізлик дивився у вікно, що за ним розбруньковувалися бузкові кущі, і на сонці в затишку грівся шолудивий собака. Нескладний пейзаж завершувався кособокою дощатою спорудою, що була нахилена набік і нагадувала мініатюрну Пізанську башту. Ця Пізанська башта і спричинилася до того, що товариші, незважаючи на погожий весняний день, не одчиняли вікна...
Проти вікна й Пізанської башти над ліжком Чуприниним висіла його картина, що була зелена, як рута, і розпливчаста, як туман. Із зеленого туману випливали якісь світила, зеленіші од загального тла, а невідомі предмети кидали на ті світила чорні тіні. Це "полотно" звалося "Душа Канібала".
Чуприна міг годинами пояснювати затаєний зміст цієї картини глибокодумними фразами з безліччю чужоземних слиз, що^ й самі потребували пояснень...
дей, що не розумілися на картині і одверто в цьому признавалися, він вважав за ідіотів, тих же, що своє нерозуміння маскували глибокодумними фразами, він звав "люди з іскрою". Такою людиною з "іскрою" був, на думку Чуприни, і театральний рецензент Фалалій Чінгізханів, що готувався в художні критики. Через це до Фалалія ставилися трохи запобігливо і Кізлик, і Чуприна.
Фалалій Чінгізханів терпляче вислухував Чуприну, уважно розглядав його диктове "полотно" і менторським тоном казав:
— Ти сприйняв інтуїцією творця трагедію концентричних контрастів хаотичного космосу, спіймав його тональний контрагалс і легіював нюанси нерво-м'язових відчувань у психоаналітичному сатурналізмі парфорсного майстерства. Ти, Чуприна, пророк крензельного меленізму в епоху перманентних революцій!
Далі Фалалій Чінгізханів заплющував очі і, як піфія, прорікав:
— Ціла епоха, величніша за епоху Рафаеля, вібрує на цьому дикті!
Кізлик дивився у каламутну шибку і шукав матеріал для своєї нової картини, що мала зватися "Блакитноока рана", а Чуприна домальовував дивовижного плаката про прод-розкладку.
— Ти, Кізлику, ідіот, бо коли б ти не був ідіот, то не говорив би таких ідіотських речей,— переконливим голосом провадив Чуприна.— Держава врешті мусить визнати, що ми такі ж потрібні гвинтики її, як і поліція, міністри, чи то пак, комісари, військо і продагенти... Ми, може, навіть більше потрібні, бо мій, скажімо, плакат примусить дати багато більше хліба, аніж робота пересічного продагента, бо я вплину на емоції селянина, викличу в нього співчуття до революційного пролетаріату і до того ж гарантія, що я того хліба не вкраду, як то може зробити злочинний продагент. Розумієш: цілковита гарантія.
Хоч Чуприна і згадував про революційний пролетаріат, та ніякі політичні переконання не обтяжували його голови, чим не менше відзначався Кізлик. Вони обидва вірили, що мистецтво й політика — ворожі стихії, що не терплять одна одну, і цю віру їх підтримував Фалалій Чінгізханів, випускаючи на доказ цілі хмари чужоземних слів і комбінуючи їх найнеймовіршшими способами.
— Я комуніст-індивідуаліст, що об'єктивно визнає революцію, але я суб'єктивно не можу погодитись, що мистецтво, бароккональна надбудова актеонічної субстанції людської душі, може стати на послуги плебейської суті політичних мастурбацій...