ДОЗРІЛИЙ
В родині судового радника Льва Бобрецького велика радість: його син Роман здав іспит зрілості! Десять років ходив до гімназії замість вісім, одначе нарешті таки скінчив її. Хоч не ціла іспитова комісія, лише більшість, признала його дозрілим,— все одно "матура" була в кишені.
Коли він сю вістку вполудне приніс додому, мати розплакалася з радості, три сестри поцілувалися з ним, а до суду побіг зараз молодший брат Юлько дати знати батькові. Заки батько прийшов на обід, мати дала Ромкові двадцять корон нагороди і дуже просила його, щоби не казав про те батькові ані слова; коли ж батько прийшов, Ромко дістав ще від нього одну корону і признання.
— Ти тепер, Ромку, дозрілий чоловік, отже, можеш піти собі сам на морожене до цукорні, а вечором підемо оба на пиво.
Ромко подякував батькові і усміхнувся незначно.
При обіді родина рішила, що годі вже дозрілому чоловікові ходити в гімназійній уніформі; тому пополудні, коли батько спав, мати пішла з Ромком купити йому одежу, по котрій ніхто його не посудив би, що він ще ученик.
Коли батько збудився і на свої короткозорі очі наложив окуляри, не пізнав Ромка: се був зовсім інший чоловік, не такий тонкий та довгий, як перше, тільки більше об'ємис-тий; а в м'якім капелюсі на голові і з паличкою в руках, котру вже собі сам Ромко купив, з лицем, чисто виголеним, хоч там мало що було голити, з чорним мохом під задертим трохи носом, виглядав він уже як судовий авс-культант, а не "матурист".
— Отже, вечором підемо разом на пиво,— пригадав батько.
— Добре! — відповів син.
Вийшов до салону, придивився собі у великім дзеркалі, поправив капелюх, "вуса" і краватку, в кухні щипнув в руку погану з лиця, але молоду ще кухарку — і пішов у місто.
Тут накупив карток з образками і вступив до кав'ярні "Імперіаль". Казав собі дати чорної кави, єгипетських папіросів, пера і чорнила. Написав картки до Фелі Млин-ської, Зосі Заблудовської, Нютки Когуцінської і Мані Вирвидубівної, оглянув образки на картках — се були самі любовні події: поцілунки, танці, рандеву і вінчання,— сховав у кишеню і почав читати "Neue freie Presse", хоч мало розумів німецьку мову.
До буфету надійшла товста касієрка з зів'ялим лицем і заспаними очима. Ромко кинув незрозумілий часопис і пішов звітатися з касієркою та повідомити її про свою дозрілість. Вона ледви пізнала його.
— Ви так змінилися! Правда, що я вас давно бачила.
— Ще в "Орієнті".
— Пригадую собі. А-но, гратулюю вам, дуже тішуся. Куди ж запишетеся?
— На права.
Тому, що Ромкові касієрка видалася сим разом дуже старою і поганою, він з нею не вдавався в довшу розмову, тільки заплатив і вийшов на вулицю.
Кинув картки у почтову скриньку і помалу, млинкуючи палицею, проходжувався. Голову ніс високо і капелюх перехилив трохи набік. Очима майже благав кождого, щоби хоч подивився на нього. Одначе, на жаль, мало хто звертав на нього увагу.
Зате він звернув увагу на панночку, що йшла з п'ятдесят кроків перед ним. Чимскоріше підбіг до неї і поклонився. Се була Нютка Когуцінська, семінаристка і донька возного з банку.
Також Нютка не пізнала його, але як пізнала, дуже втішалася і ним, і його дозрілістю.
— А я щойно вислав до вас картку з моїм знаком — знаєте?
— Знаю: знак питання між двома звіздками. Ліпше так — нащо явно?
— Може би, панна Нютка пішли зі мною тепер до кіно?
Нютка хвилину подумала, спитала, котра година, і пішла з дозрілим чоловіком.
В кінотеатрі показували на полотні "Вірне серце", страшно і безнадійно залюблене, довге на півтора кілометра, а перероблене зі світової французької повісті маркіза Жере Капустіна. Дівчина, що продавала квіти, дуже подобалася графові Плює — і з того вийшла трагедія з в'язницями, автомобілями, пожарами в готелях, бомбами і отруями.
Пан Роман за весь час, як у салі було темно, тримав Нютку за рам'я і тулив її до себе, а Нютка, очевидно, настрашена подіями на полотні, хилилася до нього чимраз більше, так що він її навіть поцілував. Щастя, що сиділи в темнім закутку і ніхто їх не бачив. Коли ж нарешті граф Плює взяв за жінку дівчину з квітами і в салі стало ясно, Ромко і Нютка тільки зітхнули тяжко і відсунулися від себе. Обоє наче зі сну збудилися.
— Подобалося вам? — спитав Ромко.
— Дуже.
— Нічого собі штучка,— потвердив Роман і обоє вийшли небавом з кіно.
На вулицях уже світилися лампи.
— Господи! вже так пізно! — налякалася дівчина, подала руку, подякувала і побігла додому.
Ромко не відпроваджував її, бо хоч Нютка — гарна дівчина, але йому — дозрілому чоловікові, правникові від осені і синові радника — не пара. Зрештою, дома вже певно ждали з вечерею, по котрій мав з батьком іти на пиво.
Так і було, що ждали на нього. Вечеря була виїмково добра, щоби батькові і синові смакувало пиво.
Оба небавом вийшли з дому.
— Куди підемо? — спитав Ромко.
— До Берка.
— Та хто би туди йшов?! — вихопився син і додав по хвилині: — Я чув, що там невідповідне товариство і пиво лихе.
— Ну, то куди? Порадь, коли знаєш, бо я нігде не буваю і на пиво не ходжу.
— Я би радив до Брошковського. Там, кажуть, чудовий пільзнер.
Тут прийшлося Ромкові зняти капелюх, бо переходила якась знайома панна. Короткозорий батько вхопив також за капелюх.
— Се що за одна? — спитав сина.
— Знайома з танців.
— Так пізно ходить сама? — дивувався старий.
— Тепер інші панни, як за часів тата. Хочуть рівних прав з мужчинами, і чому би їм не дати?
— Все ж таки так пізно сама? — дивувався старий. У Брошковського була хмара людей і диму. Місця не
було де сісти. На щастя, найшли знайомих, два крісла приставлено ще до стола, і вони якось примістилися.
Був тут пенсіонований і нежонатий гофрат Зарембаль-ський, судові радники Шіц і Пацюра, майор Кнопф і професор Пшестшегальський. Хто не був знайомий з Боб-рецькими, з батьком і сином, тепер познайомилися, і всі поздоровили Ромка з іспитом зрілості, коли довідалися пр#*те від його батька.
Кельнер приніс дві склянки пива. Воно було дійсно як сметана.
— Пий!—сказав батько синові, а потім почав пояснювати товариству: — То молоде ще, безвусе... Гадаю собі: по матурі перший раз нехай піде разом зі мною на пиво. Нащо має сам волочитися?