Звуки віддалялись, і більше нічого Енн не могла розрізнити. Тепер уже власні почуття змушували її залишатися на місці. Їй довелося багато пережити, перш ніж вона змогла підвестись. Її не спіткала доля, яка, згідно з прислів'ям, призначена всім надто цікавим, не почула вона про себе й принизливого судження, але багато що боляче її зачепило. Вона зрозуміла, якої думки був про її вдачу капітан Вентворт, і того інтересу й співчуття, що він виявив до неї, було достатньо, щоб вибити її з колії.
Узявши себе в руки, вона пішла до Мері й, знайшовши її та повернувшись разом з нею до приступок біля перелазу, трохи заспокоїлася, коли все товариство зібралося й вони знову рушили в дорогу, її душа прагнула тиші й самотності, які могла вона знайти лише в галасливому товаристві.
Чарлз і Генрієтта повернулися, ведучи за собою, як легко здогадатись, Чарлза Гейтера. Енн не намагалася прозирнути в усі таємниці заходу — їх не довіряли, мабуть, навіть капітанові Вентворту; але те, що молода людина віддалилася від юної дами, а вона пом'якшала і тепер їм знову добре було разом, поза усяким сумнівом. Генрієтта здавалася трохи засоромленою, але вельми задоволеною, Чарлз Гейтер — цілковито щасливим; і обоє були цілком зайняті одне одним від тієї хвилини, коли всі вони вирушали до Апперкросса.
Усе тепер призначало Луїзу для капітана Вентворта — це вже певна річ; і там, де доводилося розбрідатись вузькими стежками, і там, де не доводилося, вони йшли поряд, майже так само нерозлучно, як і інша парочка. На широкій луці, де місця вистачало всім, компанія розділилася на три групки; і серед тих трьох, що не могли похвалитися ні жвавістю, ні одностайністю, мимоволі опинилась Енн. Вона йшла з Чарлзом і Мері й так стомилася, що охоче обперлася на другу руку Чарлза; але Чарлз, радіючи її присутності, дувся на свою дружину. Мері погано з ним повелася й тепер каралася за свою впертість; кара полягала в тому, що він щохвилини змахував її руку, щоб пройтися прутиком по придорожній кропиві, а коли Мері почала, за звичаєм, скаржитися на його неуважність і ремствувати на свою долю, стоячи біля перелазу, він і зовсім кинув її та Енн, побігши навздогін за лисицею, що раптом промайнула, і вони його ледве дочекались.
Широка лука межувала з путівцем, який їм треба було перетнути, і, коли товариство досягло воріт, карета, звук якої вони вже давно чули вдалині, теж туди під'їхала й виявилася двоколкою адмірала Крофта. Він та його дружина, побувавши всюди, куди вони збирались, поверталися додому. Почувши про те, який довгий шлях подолали молоді люди, вони люб'язно запропонували місце в двоколці тій із дам, яка найдужче втомилася; до Апперкросса залишалася ще ціла миля, і їм усе одно було по дорозі. Запрошення призначалося всім одразу, й усіма одразу було відхилено. Панночки Мазгроув зовсім не втомилися, а Мері чи то образилася, що її не запросили першою, чи то елліотівська гордість, як це називала Луїза, не давала їй сісти третьою до екіпажа, запряженого одним конем.
Пішоходи перетнули путівець, піднімалися до іншого поля, і адмірал уже знову почав нокати на свого коня, коли капітан Вентворт раптом підійшов до сестри і щось їй сказав. Що ж саме — можна здогадатися з наслідків.
— Міс Елліот, ви ж так втомилися! — вигукнула місіс Крофт. — Дозвольте нам відвезти вас додому. Місця тут вистачить, запевняю вас. Якби ми були такі, як ви, тут можна було б, я впевнена, і вчотирьох сісти. Зробіть ласку, міс Елліот, сідайте до нас.
Енн ще стояла на путівці, але, мимоволі почавши відмовлятися, продовжувати вона вже не могла. Адмірал наполегливо підтакував дружині — чинити опір було безглуздо. Вони стиснулися, наскільки це було можливо, а капітан Вентворт, повернувшись до неї і не вимовивши ані слова, спокійно підсадив її до екіпажа.
Так, він це зробив. Вона сиділа в двоколці й думала, що це він її туди помістив за своїм бажанням і своєю рукою, бо зрозумів, як вона втомилася, і вирішив допомогти. Його ставлення до неї, яке виявилося в цьому вчинку, не давало їй спокою. Ця дріб'язкова обставина нібито підбивала підсумок усьому, що сталося раніше. Вона його розуміла. Він її не пробачив, але не міг залишатися нечутливим. Засуджуючи її за минуле, яке він згадував із глибокою та незаслуженою образою, цілковито байдужий до Енн і вже почавши відчувати прихильність до іншої, він, однак, не міг байдуже дивитися на її незручності. Це був відгомін минулих днів; вияв чистого, хоч і неусвідомленого дружнього почуття; доказ ніжного та щирого серця, яке принесло їй стільки горя й радощів разом, вона навіть не знала, що пересилювало.
Витаючи думками далеко, вона намагалася підтримати незначущу розмову зі своїми супутниками. Вони вже здолали майже половину шляху тряським путівцем, коли вона раптом почала розуміти, про що вони говорили. Її увагу привернуло слово "Фредерік".
— Фредерік, без сумніву, має намір освідчитись одній з дочок Мазгроувів, Софі, — сказав адмірал. — Тільки ніяк не збагну, якій. Як на мене, він уже достатньо довго з ними знайомий, аби прийняти рішення. А все через мирний час. Якби нині була війна, він би так довго не думав. Ми, моряки, під час війни не можемо дозволити собі довго залицятися до панночки, міс Елліот. Скільки днів, моя люба, минуло від того дня, як я вперше тебе побачив, і до того, як ми звили гніздечко в Норд-Ярмуті?
— Давай краще не будемо про це згадувати, мій любий, — весело відгукнулася місіс Крофт. — Адже якщо міс Елліот дізнається, як швидко ми порозумілися, то не повірить, що ми з тобою щасливі. Зрештою, я багато чула про тебе.
— Та й мені багато хто казав, що ти красуня, навіщо ж нам було довго чекати? Ні, у таких справах зволікати не можна. Було б дуже добре, якби Фредерік мерщій розправив вітрила та привіз одну з цих юних дам до Келлінча. Там вона ніколи не буде нудьгувати. А ці дами обидві такі милі; я навіть майже їх не розрізняю.
— Так, справді, добрі, щирі дівчата, — сказала місіс Крофт тоном стриманого схвалення, яке дало підставу Енн підозрювати, що жодну з них вона не вважає вартою свого брата. — І сімейство таке шановне. Кращої рідні нам не знайти. Стережися стовпа, адмірале, мій любий. Зараз ми в нього вріжемося.